я був малим, то не мав достатньо слів, аби описати власні почуття. Але я певен, що мене гріло відчуття спільності, відчуття приналежності, відчуття домівки. Так само як і відчуття щастя. Це було моє «плем’я».
Здатність вогню та їжі об’єднувати людей є майже універсальною для всіх культур і не має географічних кордонів. Іноді, щоб створити відчуття спільності за обіднім столом, нам потрібно не більше, ніж просто запалити свічку.
Одного разу канадець Джаник, щойно взявши в мене інтерв’ю в Інституті дослідження щастя в Копенгагені, сказав мені: «Ледве не забув тобі сказати: прочитавши про хюґе, я пішов у магазин і купив два підсвічники. Тепер за обідом ми запалюємо свічки».
У Джаника та його дружини троє дітей: старшим близнюкам по вісімнадцять, молодшому синові – п’ятнадцять.
Якщо подивитися на походження українських слів «компанія», «компаньйон», англійського слова companion (приятель, співрозмовник), іспанського compan~ero (компаньйон, партнер, приятель) або французького compain (приятель, товариш), то побачимо, що всі вони походять від латинських слів com (спільно, разом) та panis (хліб), що означає «спільне споживання хліба».
«Спершу, коли я почав запалювати свічки, діти дуже дивувалися й казали: “Що це таке? У нас що – романтична вечеря? Чи, може, ви з мамою хочете повечеряти наодинці?” Знадобився певний час, щоб звикнути, а потім вони й самі почали запалювати свічки, коли обідали чи вечеряли. Та найголовніше, що тепер наші вечері тривають хвилин на двадцять довше, тому що… як би це сказати… свічки налаштовують дітей розповідати нам свої історії. Вони більше не ковтають їжу похапцем, а смакують вино і розповідають нам, як минув їхній день».
Обід і вечеря перестали бути лише часом споживання їжі. Це стало часом співпричетності.
Отже, спільне споживання їжі живить дещо більше, ніж просто наше фізичне тіло. Це живить нашу дружбу, посилює зв’язки, відчуття спільності – і ці чинники є життєво важливими для нашого щастя.
Подібні звичаї, пов’язані з їжею та вогнем, зокрема й за обіднім столом, можуть підвести до розуміння, що хороше життя спирається на зв’язок і мету. А також усвідомлення того, що наше багатство вимірюється не розмірами банківських рахунків, а силою взаємин, здоров’ям тих, кого ми любимо, і глибиною нашої вдячності. І того, що наше щастя випливає не з володіння новою машиною, а з усвідомлення себе частиною чогось більшого, частиною спільноти, у якій ми всі становимо єдність.
І під час роботи в нашому Інституті дослідження щастя, і за результатами Міжнародного огляду щастя ми побачили, що найщасливіші країни мають сильне почуття єдності, а в найщасливіших людей завжди є хтось, на кого вони можуть покластися у важкий час. Невипадково, що саме данці – не лише найщасливіший народ, а й ті люди, хто найчастіше зустрічається з друзями та родиною. І вони свято вірять у те, що друзі їх підхоплять, якщо вони падатимуть.
