нації», за висловом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила54.
У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією, з другого, унаслідок чого Україна могла стати можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали цікавитися ситуацією в Галичині й міжнаціональними стосунками в краї. Натомість неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій зумовили політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.
Перед патріотичними українськими колами постала можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», у якій відчутна погроза Російській імперії відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території55.
У 1886 р. рішучий противник москвофілів князь А. Сапіга встановив приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язав контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювали проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»56 Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського – активного прихильника польсько-українського порозуміння, який дуже довіряв А. Сапізі й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами57. Цілком імовірним видається припущення, що саме синові князя А. Сапіги – Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.
У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Прийняття Габсбургами традиційних українських монархічних відзнак, які протягом ХІХ—ХХ ст. уважалися символом прагнення до відбудови української державності, утверджувало серед різних верств галичан сподівання, що саме з рук Габсбургів можна отримати забезпечення своїх національних устремлінь. Для
