так почали титулувати П. Скоропадського всі закордонні представники, голови держав, зокрема й німецький імператор Вільгельм ІІ під час перебування Гетьмана в Берліні з офіційним візитом.
Привертає також увагу той факт, що Регенційна рада Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла в ранзі міністра, повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звертання. Її було застосовано в акредитивній ноті від 26 травня 1918 р.: «Jasnie Wielmoz.nemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy»77.
Упровадження історичної гетьманської титулатури в дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним атрибутом нової Української Держави й сприяла відповідному пошануванню її голови – Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.
Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом, було розв’язання земельного питання та проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави. Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму»78. Із перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, метою якої було створення економічно сильного класу середнього й заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю за допомогою держави внаслідок парцеляції великої земельної власності за викуп. Для цього планували заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.
На початок листопада 1918 р. проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільняли лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак тільки розміром до 200 дес. кожне.
На думку фахівців, цей закон був одним з найбільш демократичних порівняно із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви – опори Української Держави.
Гетьман і його оточення розуміли, що в тій боротьбі, яка розпочалася між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, що є власником
