бавився: адаптував до реальності черговий сценарій артхаусного блокбастера власного авторства.
Інколи в ньому прокидався поет-нонконформіст або вільний художник, як любив він називати себе в третій особі. Тоді Пі розписував своїми багатозначними білими віршами двері привокзальних туалетів. Або малював маркером геометрично вивірені пейзажі на капотах «Лексусів», що їх необачні власники лишали незграбно припаркованими на тротуарах нічних міст.
Капітан Смуток, вершник на безголовому коні короткочасної літньої ночі.
Рідше, в хмільному трансі, поночі, в якомусь неприглядному караоке-клубі, в оточенні незнайомих людей, під фонограму одного з хітів «Океану Ельзи» чи єдиного хіта «Bon Jovi», він натхненно, хоча й не зовсім ритмічно, фристайлив про своє босяцьке життя, виповнюючи вуха присутніх неримованими рядками з лайкою та соковитими фактами власної біографії. Допоки його не викидали з клубу розлючені охоронці під істеричні крики Пі про расизм, неприйняття білих в репі та культурний фашизм. Про те, що він неодмінно повернеться і розкладе по поличках і рядках усю правду, і жодні кулаки не зупинять цієї стихії, бо вона – божественний синхрон життєвого пульсу.
Таким я його любив найбільше. Таким Пі я відверто захоплювався.
Чи має любов раціональну причинність? Навряд.
2
От і зараз, коли моє обличчя ніяково цілувало асфальт на задньому подвір’ї автозаправки десь за околицями Житомира, він наче розчинився в повітрі. Хоча декілька хвилин тому оскаженіло кричав в очі темним полям на горизонті: мовляв, покаже ще всім, де раки зимують, головне – перебути цей складний період. Період доступних тіл та занадто абстрактного мистецтва.
Його на розмірів п’ять більша футболка, вкрадена зранку на секонді в Рівному, урочисто тріпотіла жовтим стягом на фоні густого мазуту поліської ночі. Звичайна жовта футболка, без креативних принтів на кшталт Папи Римського з головою Дарта Вейдера на червоній «Веспі» й епатажних написів типу «Fuck Me I’m Famous». Футболка, яка б ідеально пасувала раннім рокам Ісуса Христа.
Пі був п’яний. Пі завжди був хоча б трохи, але п’яний. І я не певен, що справа тільки в алкоголі. Що справа в фізіології, екології чи впливах оточення. Не певен.
– Мій дід в дитинстві багато і злісно дражнив мене,– якось розповів Пі.– Обзивав, кпинив, робив мені «кропивку»… Я терпів і вичікував. А потім, коли він засинав, витягував у нього з нагрудної кишені сорочки цигарки і ховав їх. Щоб купити улюблену «Приму» без фільтра, діду потрібно було пертися в інше село, через що він дико злився й обіцяв відірвати мені яйця, коли виявиться, що то моїх рук справа. Кінець кінцем ми випрацювали розумний паритет. Дід лишався при своїх цигарках, я з грошима на «Мівіну» і з відсутністю кпинів з «кропивкою». Це називається мудрість.
Я спробував підвестися, але не зміг. Голова пульсувала точковими спалахами сліпуче гарячого
