свою вже не цнотливу сміливість.
Циган я не любив (радше боявся) і до того, хоча та пригода остаточно укорінила в мені стале несприйняття цих кочівників сучасним урбаном, поїдачів їжаків та чифірних гурманів, торговців ширкою та краденим. Хоча й тоді, і зараз я був цілком свідомий того, що на місці малолітніх ромів могла бути зграя подібних мені білодупих зайд із сусіднього району. І ця правда життя для мене й досі вище за всі висмоктані з невідомо якого пальця теорії про кращість чи гіршість якихось народів. Такі речі завжди полягають у площині людяності, і ніколи – в площині кольору шкіри.
Минуло багато років, а я цю, в чомусь знакову для себе, пригоду пам’ятаю в найдрібніших деталях – від кольорів до звуків та запахів: червона кепка з американським орлом на одному з нападників, босі ноги з довгими брудними нігтями в іншого, ланцюг у руках циганської принцеси, яка була надто близько до віку, коли, за традиціями ромів, мала стати жінкою, якщо досі нею не стала, повні кишені копійок у третього – без передніх зубів і з великим рубцем на щоці, безголосе сопіння дикунських писків наді мною, глухі удари ніг по тілу, моя зношена смарагдова футболка з парою тенісних ракеток на ній і гидкий запах власного поту, який через переляк набув ще ядучіших відтінків.
А ще – небо над головою, в зефірних обрисах хмар та рихлих слідах літаків.
Нині на вулицях знову гарувала весна. Перші дні травня пустотливо закликали стати частиною правічного танку природи, манили завуальованою садовим квітом розпустою та новими життєвими перехрестями. Гостро бажалося дихати тими днями, впиватися їх глибинними соками, шукати першопричини всього сущого, а знайшовши їх, сидіти й хилитати ногами на найвищій гілляці старої заквітчаної папіровки.
Юний весняний вітер прохолодними поривами грай- ливо нишпорив переповненими смітниками, дружньо потріпуючи моє відучора немите волосся. Ніч безпардонно дихала в заюшений фейс липкою, майже болотяною вологою. Небо вгорі, густо всипане суцвіттями зірок, вабило й заколисувало. Поруч пробіг чорний кудлатий пес-примара. Від нього смерділо сечею та тухлою рибою. Я би сказав, що саме так пахне життя, але життя подекуди пахне і розкладеними на триденному липневому сонці тілами збитих котів. Якщо, звісно, не пахне рідним домом, маминими сирниками чи невинним тілом жінки твого життя.
Саме зараз, у ці короткочасні митті безпредметного осяяння, кортіло написати короткий, але влучний вірш про вічність. Короткий, як життя Кобейна, і влучний, як та історичної значимості куля, котра вкоротила Курту життя. Вірш, який було б не соромно вишкрябати на надмогильній плиті нашої юності.
Десь наче зовсім здалеку до мене долинали уривки розмов далекобійників зі строкатими розливами їхнього кінського реготу, радійна музика з прокурених салонів їхніх «Volvo» та «MAN’ів», хриплий голос оператора заправки, відголоси дорожнього руху та істеричний плач дитини.
Хоча не виключено, що то був крик
