наголошував Пі.– Нелюбов до когось – не що інше, як віддзеркалення нашого найгіршого в людині навпроти.
Все, що між ними могло статися, швидше за все, вже успішно сталося. Рівень іскристості очей Пі та сита котяча усмішка в кутиках його губ тільки підтверджували це. Клятий ловелас. Казанова з секонда. Дон Жуан з глибинки.
У напівтемряві я розгледів синці на ногах жінки, зчесаний на носках дерматин туфель, обдертий лак на нігтях, обвітрені губи й по-дитячому сумні очі. Очі – чи не єдине, що нагадувало в її недоладно-розпливчастих обрисах щось питомо людське, живе і тремке. Тільки тим і цінне. Готовий заприсягтися, колись вона була ще тією красунею. Але «колись» – це вимір мертвих матерій та прихисток привидів втраченого. Схоже, свого виходу на сцену з сольним номером вона так і не дочекалася, залишившись обслуговувати темне закулісся.
– Братику, вставай. Нас чекають великі справи.– Пі говорив спокійно і замріяно. Пускав у небо кружала диму, з непідробним інтересом вивчаючи блукаючим поглядом зоряне шатро над головою. Одне з його колін великим, блідим та волохатим оком допитливо визирало з порваних джинсів.– Не час відлежуватися. Ну серйозно. Підіймайся. Та й дама ж тут як-не-як…
Я знайшов сили підвестися. Ніщо нас не мотивує так, як прикре бажання натовкти комусь пику. Комусь, хто нахабно посягнув на основи елементарної людяності. І рятувало Пі зараз тільки те, що я жодного разу в житті нікому не товк пики – чомусь ніколи не мав на те реальних причин (можливостей? сили волі?), хоча їх завжди вистачало тим, хто товк пику мені. Хто вивищувався наді мною в пустопорожніх намаганнях самоствердитися, отримуючи натомість розчарування від моєї неспроможності (небажання?) опиратися.
Дешеві блазні. Сліпі дурні. Безголові телепні. Безмозкі пустодзвони. Безпечні шалапути. Повні бовдури та їм подібні. Я був вище їх усіх. Вище цивілізації показного оспівування культу сили і примусу. Я пив воду з-під крана, поки інші пили чужу кров, повчально приговорюючи при цьому, що вода з труб нас вбиває. Я їв перловку, поки інші жерли м’ясо, виступаючи при цьому проти живих новорічних ялинок і вирубування лісів.
Кров з носа припинила юшити, мій світшот із сірого став брудно-коричневим, ноги зрадницьки підкошувались, але я встояв. У світлі місяця та ліхтаря моя закривавлена фізіономія могла легко зійти на добротний мейкап монстра з популярного серіалу про зомбі. Втім, нікого, судячи з реакції присутніх, ситуація не турбувала. Ні умиротвореного травневою ніччю Пі, ні його гарноокої, змарудженої життям подруги. Я зняв із себе брудний светр і сховав його в наплічник, залишившись у футболці з каліфорнійським узбережжям на ній. Де ти, мій неозорий океане?
– Це Елла. Знайомся. Вона, щоб ти собі розумів, з Дрогобича. Уяви, мені двадцять вісім, а я досі не був там… Що за місто й люди – хрін його зна. А де я тільки не був за останні десять, зауваж. З ким я тільки не був!.. Хто тільки зі мною не був і що не робив! – Одна половина його обличчя усміхалась, інша – щось мислила. Пі дивився
