дістав з наплічника флягу з горілкою, відпив ковток і, навіть не скривившись, почимчикував до найближчих кущів.
Пі не любив туалетів у приміщеннях.
Пі любив повій і дорогу.
6
Вже й не пригадати, коли ми познайомилися з Пі. Складається враження, ніби він завжди був у моєму житті, і моє життя без Пі ніколи не було б моїм життям. Як, до прикладу, подвір’я нашої хрущовки ніколи не було б подвір’ям нашої хрущовки без старої, покрученої верби понад лавкою, на довжелезному гіллі якої ми любили колись «літати». Коли тієї верби не стало (світ комунальних служб має свої закони та логіку вчинків), зникла і якась важлива частина нас. Присягаюсь.
На газетній вирізці, датованій 1997 роком, на чорно-білому фото з центрального майдану Дубна, серед святкового натовпу з приводу Дня Незалежності стоїть пара хлопчиків: в одного, в простенькому, але охайному одязі, трохи відкритий рот і задерте вгору перелякане чи, ліпше сказати, щиро здивоване обличчя – невідомо, що так захопило увагу дитини; в іншого, в одязі дорожчому, але не такому охайному,– пронизуючий погляд спідлоба, подряпина на підборідді й вираз обличчя бувалого бешкетника, для якого чим небезпечніше, тим веселіше.
Те фото я знайшов випадково, переглядаючи через роки в читальному залі міської бібліотеки старі підшивки з газетами дев’яностих. Важко сказати, що я шукав,– швидше за все, мені просто подобалося зависати в бібліотеці. Сторінку з фото я потайки відчикрижив, удома акуратно вирізав знімок і пришпилив до стіни. Як не крути, але то було одне з небагатьох наших спільних фото тих років: такий характерно розгублений я – і такий незмінно авантюрний Пі.
В ті, ще зовсім дитячі і на перший погляд безтурботні роки, Пі мав стійку репутацію азартного психа, вуличної грози для найменших і ледве не гуру для однолітків. Говорив він мало, проте вчинки його були красномовнішими за будь-які слова будь-кого з тих, кого ми знали.
Говорили, що якось на Пі напала скажена собака, і той у нерівному поєдинку перегриз горлянку злому псу. Ніхто з нас того не бачив, але брат однокласника Інни з третього під’їзду особисто знав хлопака, що був свідком тієї лихої пригоди. Іншим разом Пі відбив у гицелів дворового улюбленця Джека, розстрілюючи їх з балкона з рогатки,– псу вдалося втекти, а роздраконені гицелі погрожували відірвати малому голову. А ще Пі любив навідуватися до «Едельвейса», бару на першому поверсі сусіднього будинку, куди батьки категорично забороняли нам заходити і де вечорами, окрім чорних випивак, інколи засідали «важливі люди» нашого міста. Вони і пару гривень на лапу могли кинути, і пістолет дати потримати. Це я мовчу про те, що Пі абсолютно не боявся циган, вільно говорив із ними, гуляв їхніми районами та мав таємні справи з тими, кого ми боялися як чуми! Хто, якщо вірити чуткам, крав дітей та чистив квартири порядних міщан.
Також Пі лазив дахами багатоповерхівок, пробирався в чужі гаражі, крав у приїжджих кримчан кавуни, а одного разу проїхався перед
