бовдурів із заможних сімей – окремі батьки завбачливо переймалися майбутнім своїх короткозорих нащадків. Тому у Пі вдома і м’ясо було, і книжки нові з’являлися на полицях (Пі відверто нехтував цим скарбом), і перша в нашому дворі «Dendy» з’явилася теж у них, і подарунки під подушку Миколай справно приносив, і покласти під ялинку щось хороше Дід Мороз ніколи не забував, був Пі слухняним чи ні. Це я вже мовчу про новий одяг, кросівки на липучках, футбольні м’ячі, ракетки для бадмінтону, настільний футбол і кишенькові гроші. Пі ставився до сімейного достатку прохолодно, викликаючи цим у бідакуватих заздрісників ледь не благоговійний трепет. Кожен з нас хоча б раз мріяв опинитися на його місці.
Щодо батька Пі, то вже значно пізніше, після смерті Олени Андріївни, Пі розповів мені, що татко його про існування сина взагалі не здогадується. Принаймні так казала його мама. Вона розповіла Пі, що той був звичайнісіньким студентом «кулька», хистким бенкетуном- балагуром, добродушним духовиком-горопахою, що інколи халтурив на похоронах та весіллях, а переважно, нудьгуючи, сновидою плівся життям. Він був значно молодшим за неї і родом з дитбудинку.
Всю провину за відсутність у Пі батька вона взяла на себе й попрохала сина не паскудити ім’я татуся лихими думками та образами. Ще Олена Андріївна розповіла, що в того хлопця були гарні пухкі губи і ніжні руки – великі та незграбні, але диявольськи пестливі й уважні. А не сказала вона студентику про свою вагітність, бо боялася, що той, не дай Боже, вкоротить собі віку, осоромившись перед світом та людьми через злягання зі значно старшою за себе шкільною «училкою».
Загалом мама в Пі була чудова – навіть у цьому ми йому заздрили. Ніхто ніколи не чув, щоб вона його сварила, ганила чи хоча б підвищувала голос. Не кажучи вже про побої, що чинилися в кожній другій сім’ї тієї нервової епохи. Хоча дати прочухана йому було за що, і ми – свідки багатьох діянь Пі – про це добре знали. Знали і глухо мовчали. Ніхто з нас не був зацікавлений у тому, щоб зіпсувати усталений образ хоча б чогось ідеального в полі нашого зору.
Чого вартували тільки вечірні тусівки Пі в бесідці з ватагами зальотних панків чи старшими пацанами з двору та їхніми дівками з цигарками в ротах. Нас трусило від одних тільки припущень, що там відбувається і про що мовиться!..
Коли батьки заганяли нас мало не силоміць спати, ми, наче принишклі пуголовки з напіввідкритими пельками, до болю в скронях вслухалися з-під ковдри в п’яні крики, що лунали з бесідки, намагаючись усотати до найменших подробиць усе роблене там. Не знаю, як Пі вдавалося знаходити компроміс із матір’ю і як вона ставилася до гулянок сина, але факт лишався фактом: Пі й далі гульбенив пізніми вечорами з тутешніми і зайшлими дорослими.
При цьому маму він любив так, що коли йому випадало згадати про неї в розмові, голос Пі починав звучати ніжно й тонко, майже по-дівчачому, і в тому всьому не залишалося й сліду від звичного хуліганського образу. Такі от дитячі метаморфози.
Між тим, Пі лишався дитиною. Час від часу він зависав і з нами.
