драний!) безвісності. Якщо, зрозуміло, ці його слова мали хоча б опосередкований стосунок до реальності.
– І багато їх у тебе, дітей цих? – Елла помітно зацікавилась.
– Хто зна, хто зна… Може, двадцять, а може, й сто двадцять. Слухай, а що там у вас, у Дрогобичі, є такого, що вартувало б побачити, якщо нас туди занесе? – Вираз обличчя Пі знову змінився. Про дітей, схоже, він уже забув. Як і про ціль подорожі. Його підсвідоме захоплено креслило потенційні маршрути майбутніх мандрів. Моїх перших мандрів. Наших перших спільних мандрів.
– Е-е-е-е… Сумніваюся, шо ви побачите, але ще бабка моя лякала мене тамтешніми упирями. І не тільки бабка, і не тільки мене…
Елла засміялася, оголивши ряди гострих, рідко посаджених зубів. Усмішка та нагадала мені зображення археоптерикса зі шкільного підручника зоології – доісторичного недоптаха, родича динозаврів, котрий так і не зумів остаточно еволюціонувати з плазунів до пернатих. Принаймні, подумав я в ту мить, він спробував. І байдуже, що там про нього думають і говорять люди з другого чи навіть третього тисячоліття нашої ери. Вони нічого про такі спроби не знають. НІЧОГО! Вони винайшли Інтернет і телебачення. Це вінець їхніх спроб. При цьому вони не навчились лікувати собі подібних від раку. Це я вже мовчу про вихід поза межі Сонячної системи. ЛУЗЕРИ!
– Упирями? – Пі спантеличено стрепенувся. Дитина вона і є дитина.
– Ага, вампірами.– Еллі подобається виглядати розумнішою за себе. В лимонному світлі ліхтаря обриси її обличчя набули таємничості та ледь не потойбічної краси. Доісторичні часи змінилися темним середньовіччям.– Був один у тих історіях, Зельманом звали. Подейкують, що після смерті лякав вечорами людей. Волочився цвинтарями та навколо. А коли прах його пізніше втопили в одному дрогобицькому ставку, то ще багато років по тому під час церковних дзвонів чутно було, як той упир верещить. Така от історія… Коли мені було дванадцять чи щось типу того, я ніби як бачила його. Хоча, швидше за все, то був просто бомж: сунув якогось вечора за мною, мав надію на дармовий гешефт.
– Гешефт, кажеш… Нічого собі! Оце так! – Пі зірвався з місця і несподівано кинувся обіймати Еллу. Та знічено відсахнулася, але не відштовхнула його.– Ти краща шльондра з усіх, кого я знав. Клянуся! І йди вже роби світ кращим. Чи як ти там казала?
Я усміхнувся. Біль не минув, та стало легше. В голові снували римовані рядки віршів, котрим не судилося побачити білого світу. Я завчасно прирікав їх на аборт. Для чого віршам світ, де їм не знайдеться місця під сонцем чужих очей?
– Чи жорстоке життя? – п’яно усміхаючись, запитував сам себе Пі.– Гм… Не більш жорстоке за дошкульні удари граду по голові під час липневої грози. Не більш жорстоке за нас, коли морозяного ранку ми бачимо біля смітника кількамісячне цуценя і розуміємо – ні, тільки собаки мені ще не вистачало в хаті.
А взагалі мені подобається поезія Джима Моррісона. У своїх віршах він писав так, як йому хотілося і що хотілося. Які, у біса, літературні критики
