це золото, і той коштує дорожче, – намагаючись не втрачати гідності, я повернув зливок на місце.
– Як собі хочете. Я мав намір купити його для колекції, яку саме почав складати, – каже фермер. – Минулого тижня я вже придбав чудовий екземпляр. Просили за нього п’ять тисяч доларів, а віддали за два долари й десять центів.
Тут у будинку задзвонив телефон.
– Та ви проходьте, – каже фермер. – Подивіться, як я тут облаштувався. Іноді мені буває нудно на самоті. Це, я гадаю, із Нью-Йорка турбують.
Ну, ми зайшли. Меблі в кімнаті, як у біржовика з Волл-стріт, дубові конторки, два телефони, крісла й канапки, оббиті іспанським сап’яном, писані олійними фарбами картини в позолочених рамах, причому рами завширшки мало не у фут, у кутку – тікерний телеграф, відстукує котирування.
– Хелло-оу! – кричить фермер. – Ріджент-тіетр? Це Планкетт із маєтку «Сентрал Гонісакл». Забронюйте за мною чотири крісла в першому ряду – п’ятниця, вечірня вистава. Так-так, ті, що завжди. На п’ятницю, ви не помилилися. На все добре!
– Кожні два тижні мотаюся до Нью-Йорка провітритися, – пояснює фермер, вішаючи слухавку. – Сідаю в Індіанаполісі у вечірній експрес, проводжу десять годин на Бродвеї й повертаюся додому за сорок вісім годин – саме до того часу, як кури влаштовуються на сідалі.
Що й казати: первісний фермер печерного періоду дещо причепурився й набрався науки за останні роки. Ви не згодні?
Щойно я відкрив рота, щоб прокоментувати деякі відхилення від старих добрих аграрних традицій, як знову задеренчав телефон.
– Хелло-оу? – говорить фермер. – А-а, це ви, Перкінсе… Я вже говорив вам, що вісімсот доларів за цього жеребця – забагато. Кінь із вами? Добре, покажіть мені його. Як? Дуже просто: відійдіть від аппарата й пустіть його клусом по колу. Швидше, іще швидше. Так, я чую. Ану, ще додайте. Годі. Давайте його до телефону. Ближче. І помовчіть хвилину. Ні, я не беру його. Що?.. Ні. І задурно не візьму. Він кульгає, і, до того ж, із сапом. Прощавайте, Перкінсе.
– Ну-с, вельмишановний, – звертається він до мене, – тепер переконалися, що ви – просто викопна старожитність? Сучасного аграрія за гріш не купиш. Що в нас сьогодні? Субота, чотирнадцяте? Ось, подивіться лиш, як ми, селюки, намагаємося не відстати від життя.
І тягне мене до стола. На столі в нього машинка, а в машинки дві такі штукенції, котрі вставляються у вуха. Вставляю, слухаю. Жіночий голос, досить приємний, зачитує повідомлення про вбивства, нещасні випадки та інші тонкощі політичного життя.
– Те, що ви чуєте, – пояснює фермер, – це добірка сьогоднішніх новин із газет Нью-Йорка, Чикаго, Сент-Луїса й Сан-Франциско. Їх повідомляють по телеграфу до місцевого Бюро останніх новин і надають передплатникам гарячими. Тут, на цьому столі, найсвіжіші та найавторитетніші газети й журнали Америки. А також уривки з майбутніх журнальних статей.
Беру один аркуш і читаю: «Коректури майбутніх статей. У липні 1909 року журнал “Сенчурі” має намір надрукувати.» – ну, й так далі.
Тим
