вона, ні сіло ні впало, згадує раптом про честь і порядність і зводить усе нанівець. Я відчув це на власній шкурі.
Біллі Гамбл, мій приятель, з яким я потоваришував ще на Середньому Заході, забрав собі в голову дивну ідею: мовляв, уряд Сполучених Штатів має призначити окружним шерифом саме його. На той час ми з Енді займалися справою чистою, як скельце, – продавали тростинки з різьбленим набалдашником. Якщо вам траплялося відкрутити набалдашник і прикласти тростинку до губ, прямо до рота вам виливалося з півлітра доброго пшеничного віскі.
Звісно, поліція й тут пхала носа в наші справи, і коли Білл повідомив мені, що має намір стати шерифом, я одразу ж збагнув, що на цій посаді він може принести багато користі фірмі «Пітерс і Таккер».
– Джеффе, – говорить мені Біллі, – ти людина досить освічена, і в голові маєш клепку не лише про основні факти, але й про висновки.
– У самісіньку точку, – кажу я, – і я про це ніколи не шкодував. Я не з тих, хто вважає освіту нікудишнім товаром і голосує за безкоштовне навчання. Ось ти скажи мені, Біллі, що є ціннішим для людства: класична література чи кінські перегони на іподромі?
– Ну-у. це. взагалі, добрі коні, звісно. ні, тобто я хочу сказати, що поети й усілякі там романісти, – вони, звичайно, дуже випереджають, – відповідає Білл.
– Отож! – кажу я. – А якщо так, чому наші урядники беруть із нас по два долари за вхід на іподром, а до бібліотек пускають безкоштовно? Чи можна, – питаю, – вважати це формуванням правильних уявлень про відносну цінність самоосвіти й марнування грошей?
– Невтямки мені вся ця твоя риторика та логіка, – говорить Біллі. – Мені ось що від тебе потрібно: щоб ти зганяв до Вашингтона й виклопотав би для мене посаду окружного шерифа. Я, бач, не маю ніяких здібностей до інтриг і перемовин. Я – людина проста і хочу отримати це місце. І квит. Я брав участь у війні, дітей у мене дев’ятеро, я член республіканської партії, хоч не вмію ані читати, ані писати. То чому ж я не годен бути шерифом? Здається мені, Джеффе, що й компаньйон твій, містер Таккер, – також людина освічена і може стати в пригоді у столиці. Я вам заплачу авансом тисячу доларів на проїзд до Вашингтона, питво, хабарі й трамвайні квитки. А якщо ви мені все це залагодите, отримаєте ще тисячу, а крім того – можливість ще цілий рік вільно продавати на території округу свої наспиртовані контрабандні тростини.
Розповів я про цю розмову Енді, й Біллова ідея йому страшенно сподобалася. Енді, хочу вам сказати, має складну вдачу. Він не з тих, кого цілком влаштовує перспектива мандрувати провінційними містечками й фермами і продавати селюкам комбінацію з молотка для відбивання біфштексів, ріжка для черевиків, плойки для волосся, пилочки для нігтів, шатківниці, коловорота й камертона. У Енді душа справжнього художника, і не комерція стоїть у ній на першому місці. Тому ми погодилися на пропозицію Білла, сіли в потяг і помчали на кінцеву станцію Пенсильванської залізниці – тобто до Вашингтона.
Прибувши на місце, ми зупинилися в готелі на авеню Південної Дакоти, і там я кажу:
– Ось,
