сенатор Снайпер: він і сам звідти, із Заходу. Подивимося, яким знаком він помічений у моїй картотеці…
Тут вона виймає з шухлядки, позначеної літерою С, якісь картки.
– Справді, – каже вона, – помічений зірочкою; а це означає – готовий до співпраці. Ну ж бо, що тут у нас? «Вік – п’ятдесят п’ять; одружений удруге; віросповідання – пресвітеріанин; уподобання – білявки, Лев Толстой, покер і печеня з черепахи, після другої пляшки розчулюється до сліз». Що ж, я гадаю, мені вдасться призначити вашого приятеля містера Баммера посланцем до Бразилії.
– Не Баммера, а Гамбла, – кажу я. – І не посланцем, а окружним шерифом.
– Ах, перепрошую, – говорить місіс Евері. – У мене так багато подібних справ, що іноді можна й сплутати. Давайте-но мені все, що стосується вашої справи, містере Пітерс, і приходьте днів за чотири. Гадаю, до того часу вже все буде гаразд.
Повернулися ми з Енді до готелю. Я сиджу, а Енді походжає по номеру й жує кінчик свого лівого вуса.
– Жінка надзвичайно розумна й, до того ж, красуня-білявка – рідкісне поєднання, Джеффе, – раптом промовляє він.
– Таке ж рідкісне, – кажу, – як омлет із яєць тієї легендарної пташки, яку називають епідерміс.
– Епіорніс, – виправляє мене Енді. – Така жінка може забезпечити чоловікові розкішне життя і славу.
– Навряд чи. Найбільше, чим жінка може допомогти чоловікові в політиці, це вчасно приготувати йому вечерю або почати пліткувати про дружину іншого кандидата, що та нібито в минулому цупила крам у бакалійних ятках. Втручатися в політику жінкам пасує не більше, ніж поету Суїнберну порядкувати на щорічному балу профспілки швейників.
– Мені відомо, – веду я далі, – що іноді жінка й справді виступає як провідник амбіцій свого чоловіка. Але чим це закінчується? Припустімо, живе собі людина тихо-мирно, має пристойну посаду – або консула в Афганістані, або наглядача шлюзу на каналі Делавер – Рарітан. І ось одного чудового ранку цей чоловік помічає, що його дружина взуває гумові чобітки, вдягає макінтош і насипає в клітку своєї канарки запас зерна на три місяці. «На курорт зібралася?» – цікавиться він, і в очах у нього зблискує вогник надії. «Ні, Артуре, – відповідає вона, – до Вашингтона. Годі нам нидіти у провінції. Ти маєш стати Надзвичайним і Повноважним Блюдолизом при дворі держави Сент-Бріджет або Головним Швейцаром острова Пуерто-Рико. І я ладна на все, аби лиш виклопотати тобі цю посаду».
– І ось ця леді, – кажу я, не відводячи очей від Енді, – вступає в боротьбу з федеральною владою, не маючи на озброєнні нічого, крім стосу листів, які писав їй один із членів кабінету міністрів, коли їй було років п’ятнадцать, рекомендаційного листа від бельгійського короля Леопольда Смітсоніанському інституту й шовкової рожевої сукні в жовту цяточку.
А далі вона публікує ці листи у вечірніх газетах, таких само жовто-рожевих, як її сукня, читає лекції на званому обіді, влаштованому у пальмовому салоні вокзалу залізниці Балтимор—Огайо,
