від нього звільнив. Ось що, я покличу герцога Пармського із його влучною шпагою. Ось подивитеся, бути цьому бикові-кардиналу на тому світі! Але що ж робити?.. Не прийняти його?.. Він посадить мене до в’язниці. Прийняти?.. Краще смерть!!!
Імперіа, розгублена, не при собі, сіла на ложе, залишивши неприкритими свої схвильовані від гніву груди.
– Ви нагородите мене, – сказав архієпископ, – якщо я позбавлю вас того жаху на сьогоднішній вечір?
– Ви залишитеся тут! – відповіла вона із невимушеністю, що була варта тих героїчних і галантних часів.
– У такому разі, – сказав архієпископ, – заховайтеся у вашій молитовній, ляжте там і будьте спокійні, але дайте мені ваш головний убір і приберіть один із тих світильників.
Імперіа розсміялася й швидко, швидше, ніж можна про те розповісти, надягла свій головний убір на архієпископа, вклала його високопреосвященство на своє ліжко, грайливо покрутила його у постілі та зникла, виносячи із собою ризи панотця.
– Отакої! – вигукнув кардинал, заповнюючи громовим голосом усю кімнату хворої. – Ми, виявляється, в ліжечку, красунечко! Слово грішника, це дуже доречно, ви позбавляєте мене необхідності розривати ваші гаптовані золотом корсети.
Регочучи зі свого грубого жарту, він підійшов до постілі, схованої за муаровою завісою, яка її щільно притіняла.
– Залицяння не має сенсу in articulo mortis13, – відповіла пригаслим голосом фальшива Імперіа.
– Щось тут бісівське, якщо ти говориш латиною, – сказав кардинал.
– О! Як би я вас любила, – продовжувала куртизанка, – якби ви ставилися до мене так само поштиво, як до маркізи Пескер!.. Справа в тім, мій дорогий кардинале, що ми, куртизанки, не те, що світські жінки: ми не любимо, щоб з нами нечемно поводилися…
– Я обожнюю вас сьогодні увечері.
– Ну, то і добре, якщо ви так люб’язні, то завтра…
– О! Завтра! Ось уже два місяці – все завтра. Дайте мені поцілувати вашу руку.
– Ви дуже самовпевнені. Але обіцяйте мені піти, і я дозволю вам поцілувати мені руку…
– Клянуся Євангелієм.
– Ви в Євангеліє не вірите.
– Вічним прокляттям.
– Теж не вірите.
– Чим же ти хочеш, щоб я клявся? Папою?
– Не треба клястися, а просто йдіть геть, – сказав Сальвіаті, простягаючи з ліжка білу пещену руку, яку кардинал у захваті поцілував. Але губи його боляче вдарилися об щось: він не остерігся архієпископського персня й ось тепер, цілуючи удруге ту чоловічу руку, нахилився так, щоб світло від свічки впало на перстеник, який він і впізнав: розмір його відразу викликав у кардинала підозру.
– До завтра, – сказав він люб’язно.
«Він упізнав мене, – подумав архієпископ, – треба буде його випередити».
«Бути мені гугенотом, якщо завтра ти ще будеш живий», – сказав собі кардинал.
Наступного
У годину смерті
