а фігуранти намагалися про цю справу зайвий раз не згадувати.
Лише дружина колишнього старшого слідчого дивилася на сина так, наче не впізнавала його, і в її погляді великими літерами читалося невисловлене запитання: Невже я виховала наркомана і вбивцю?
Вона залишила йому листа, якого він і досі зберігає у своїй голові на поличці з назвою «Ніколи не було прочитано…». Лист той він порвав на дрібнесенькі шматочки, як тільки довідався, що мама поїхала за кордон без нього. Так і не поговоривши відверто. Так і не дізнавшись правди.
То був другий раз, коли від нього втекла жінка, яку він любив.
…Тут, у теплому, оббитому деревом, без вікон і з замком на ролетах гаражі, можна було зняти маску й одяг і нарешті розслабитися.
Особняк на два поверхи з мансардою тяжів над гаражем, наче Говерла над Карпатським хребтом.
Жили вони тут останній рік удвох із батьком, і начебто добре жили, не порушуючи спільних територіальних кордонів і не пхаючись в особисте життя один одного. Двічі на місяць приходила найнята татом прибиральниця і намагалася привести дім у більш-менш прийнятний з жіночого погляду вигляд.
З чоловічого погляду їхньому дому нічого не бракувало: мав він і європобілку, і склопакети, і два санвузли, але батько хотів, щоб усе хоч трохи було, як при мамі, не розуміючи, що без мами цього не буде ніколи.
Двоповерховий особняк виявився для них двох завеликим, тому тато взяв за звичку ночувати поза домом, а син перебрався у гараж, переобладнавши його під особисту зону роботи і відпочинку.
– За майбутнього провідного провізора фірми «Конвалія»! – підняв Вітьок бляшанку і голосно заржав. Його манери не змінилися з часів студентства, тільки волосся він тепер не брив наголо, а акуратно стриг, завдяки чому був схожий на розумника Вілла Хантінга з однойменного фільму. – Повісять тебе на дошку пошани, а всі інші будуть втикати в тебе дротики. Для релаксації.
Як регіональний представник солідної закордонної фірми, Віктор Негода віднедавна став виходити в люди у костюмі й краватці і навіть у неділю не зраджував своїх звичок. Тільки зараз піджак валявся десь в одному куті, а краватка – в іншому.
Панакота – повна протилежність Вітька, неформал з вибіленими косичками і купою сережок у носі, вухах і брові – підтримав його своєю бляшанкою, шкірячи зуби і похитуючи в ритм головою. Не в той ритм, який звучав з колонок компа. У нього завжди в навушниках був свій ритм.
– Чого шкіритеся? – Максим відсьорбнув «Першу броварню» і витрусив із пакетика залишки кальмарів. Сушених, звісно. – А може, і провідного, ви звідки знаєте?
Але розслабитися не вдавалося, хоч усе пиво «Першої броварні» випий…
– Запам’ятай, – Вітьок був на чотири роки старший і заробляв удесятеро більше, отож вважав, що має право його повчати, – мій колишній шеф не любить вискочок і розумників. «Конвалія» – це звіринець, і щоб там вижити, треба
