боялися до нестями, коли він починав лютувати, матюкаючи зверху донизу всіх, хто траплявся йому на шляху. Навіть одного разу довелося лопатою, якою сніг відгортали, показати винним кузькіну мать. А його це бавило. Так мало речей його бавило у цьому світі… – Маємо нарешті повну інформацію щодо вашої справи. Окрім однієї особи.
– Якої особи? – голос Олександра впав до мінімальної гучності. Оцього б мали боятися його підлеглі. Тихого голосу.
– Ось про це я б хотів з вами переговорити. Невідомо, чи існувала вона взагалі. Власник пригадав, начебто замовлення робила якась дівчина, назвалася Олександрою. Хоча єдина дівчина, яка там була, за нашими даними…
– Отже, дівчина…
– Виглядає так, що її покривають. Ніде ніякої інформації. Зникла. Розчинилася. Або її не існувало взагалі. Можемо опитати…
– Не треба, я сам.
Олександр вимкнув смартфон. Не любив усіх цих новомодних забавок, навіть комп’ютер йому поставили лише тоді, коли вже навіть кури почали глузувати, що йому треба в крісло вмонтувати одну кнопочку, яка б вмикала все одразу, а потім вимикала, бо з двома він не впорається.
Але це був смартфон його сина. Його загиблого сина.
Олександр підвів голову. Вони ще не знають, з ким зв’язалися.
Твердолобість – одна з основних рис його характеру. Твердолобість і впертість.
Сьогодні зранку на складі в холодильнику – приміщенні три на чотири, де зберігаються препарати, що потребують пониженої температури, – підбиральниця, яка пішла за таким препаратом, щоб спакувати його у коробки, які потім відправлять аптекам, знайшла труп керівника нічної зміни. Повішеним…
Рівно рік тому у цей самий день за незрозумілих обставин загинув його син. І зараз Олександр впевнений, що то не просто збіг.
Він набрав у груди повітря і повільно видихнув. Добре, що зараз його ніхто не бачить. Тому що він готовий розшматувати того, хто це зробив. У буквальному розумінні. Оцими руками.
Сьогодні о восьмій ранку – заупокійна літургія за душу його сина, а він у цей час, швидше за все, буде на допиті у слідчого, і жодна з цих подій його не тішила…
Десь там, у зовнішньому світі, прозвучав сигнал автівки. Ще раз і ще. Це означало, що перед металевою, пофарбованою у цегляний колір брамою, на якій висів знак перекресленого клаксона, зупинилася машина, яка нагло вимагала, щоб її пропустили досередини. Яка мала для цього всі повноваження.
Це означало, що приїхали по його душу.
Олександр Вадимович Кондур, директор фармацевтичної фірми «Конвалія», обернувся до дверей. Дубові, різьблені, з позолоченою ручкою, вони різко розчахнулися під його напором.
З таким же напором він знищував своїх ворогів. Одних купував, інших розоряв, у третіх відбивав охоту навіть думати у свій бік.
Хто ж тоді посмів так жорстоко вдарити? Двічі. Кого він зі своєю хваленою інтуїцією, що дозволяла бачити людей наскрізь, ще коли вони стояли там, перед брамою, не помітив? Не відчув?
