й опустила мене. На підлозі, просто під носом, лежав папірець, і я обнюхала його, відчувши запах жінки, котра нещодавно була в нас на порозі. Клеріті підібрала папірець і подивилася на нього.
– Клеріті? Це ти?
З-за рогу вийшла Ґлорія й зупинилася, не зводячи з мене очей. Я замахала хвостом і рушила було до неї, щоб привітатися, але Клеріті нахилилася й підхопила мене на руки.
– Що? Що ти робиш? – обурено спитала Ґлорія.
– Це Моллі. Вона… вона моя собака.
Руки Клеріті тремтіли.
– Оце вже ні, – відрізала Ґлорія.
– Що саме «ні»? Не Моллі? Чи не собака? – не зрозуміла Клеріті.
– Геть! – гаркнула Ґлорія.
– Ні! – скрикнула Клеріті у відповідь.
– Тобі не можна тримати собак у моєму будинку!
– Вона залишиться в мене!
– Не смій зараз сперечатися зі мною! Знаєш, у якій ти халепі? До мене приходила офіцер поліції. Ти прогуляла стільки уроків, що тебе прийшли заарештувати.
Клеріті поставила мене на підлогу.
– Ні! Не став цю тварюку на мій килим.
Через увесь цей крик я відсахнулася від Ґлорії.
– Це собака. Вона нічого не зробить, бо щойно попісяла надворі.
– Собака? Упевнена, що не лисиця?
– А що, нова шуба знадобилася?
Я підійшла до канапи, але під нею нічого не було, окрім запахів пилу. Правду кажучи, більшість ароматів у цьому домі походила від Ґлорії.
– Воно хоче задерти лапу на диван! Я зараз когось викличу! – заверещала Ґлорія.
– Ти хоч потурбувалася це прочитати? – спитала Клеріті, зашелестівши папірцем у руці, і я пильно стежила, чи не збирається вона кинути його. – Це виклик для тебе, ти ж знаєш. Ти теж повинна з’явитися в суді.
– От що: я скажу їм, що ти зовсім некерована.
– А я розповім чому.
– Що «чому»?
– Чому мені вдалося прогуляти стільки уроків. Ти постійно у своїх поїздках і залишаєш мене без жодного дорослого в домі ще з дванадцяти років. Саму!
– Повірити не можу. Ти просила лишати тебе саму. Ти ненавиділа няню.
– Я ненавиділа її, бо вона була п’яницею! Одного разу заснула в машині на під’їзній доріжці.
– Ми не починатимемо про це заново. Хочеш заявити, що я недбало виконую якісь материнські обов’язки, то я просто зателефоную до соцслужб – і можеш жити в сиротинці.
Я зробила кілька кіл і вляглася на м’якому килимі. Однак їхні крики тривожили мене й за кілька хвилин знов підняли на ноги.
– Звісно, так воно й робиться. Просто залишиш мене на ґанку в коробочці, а вони прийдуть у вівторок і заберуть її, вважаючи мене сиротою.
– Ти знаєш, про що я кажу.
– Так. Зателефонуєш соцслужбам і скажеш їм, що більше не хочеш бути матір’ю. А тоді призначать судове слухання. І суддя
