що я чула. Що ви за офіцер поліції?
– Я шкільний контролер, міс Магоні.
– Я подам офіційну скаргу комісарові поліції.
– Ваше право. А наразі побачимося в суді.
Жінка розвернулася й пішла. Отже, ніяких пригощань.
– Ну, то що мені робити із собакою?! – крикнула їй Ґлорія.
– Викличте контроль за тваринами, мем, вони цим займаються.
– Гаразд, викличу, – сказала Ґлорія.
Я спробувала було піти за нею до будинку, але аж присіла від страху, коли вона крикнула на мене: «Ні!» Ґлорія захряснула двері, залишивши мене надворі.
Я вийшла на переднє подвір’я. Був черговий погожий день. Може, той кролик і досі чекає мене на вулиці. Я побрела вздовж тротуару, обнюхуючи кущі.
Передні подвір’я будинків на вулиці нагадали дім, де жив Ітан, перш ніж переїхав на Ферму: достатньо великі, щоб у них гратися, і часто обгороджені кущами. Повітря було повне солодкого запаху квітів, і зелень буяла й рясніла скрізь. Я відчувала запахи собак, котів і людей, але жодних качок чи кіз. Випадкова машина проїхала повз мене, звихривши повітря й додавши до буйства запахів свої металево-мастильні аромати.
Я почувалася поганою собакою, блукаючи на волі без повідця, але ж Ґлорія сама мене відпустила, тож, мабуть, усе гаразд.
Приблизно за годину обнюхувань і досліджень я почула кроки й побачила чоловіка, що гукав:
– Сюди, цуцику!
Моїм першим прагненням було підійти просто до нього, але я зупинилася, побачивши в його руці палицю з петлею. Він наближався до мене, виставивши її перед собою.
– Ну ж бо, хороша дівчинка, – казав він мені.
Я шиєю відчувала ту петлю, наче вже була в ній, і відскочила назад.
– Ну ж бо, не тікай, – тихо провадив він.
Я опустила голову й спробувала пробігти повз нього, але він зробив випад – і за мить я вже звивалася на кінці палиці.
– Попалася! – вигукнув він.
Я злякалася. Це було неправильно. Я не хотіла йти з чоловіком, що тягнув мене за палицю до фургона. Петля на шиї стиснулася, притискаючи мою голову до шини, а тоді він підхопив мене, почувся ляскіт металу – і я опинилась у клітці позаду фургона.
– Гей!
Чоловік обернувся на звук кроків.
– Гей!
Це була Клеріті.
– Що ви робите? Це моя собака!
Чоловік виставив руки перед Клеріті, котра стояла напроти нього, важко дихаючи. Я сперлася лапами на сітку й замахала хвостом, радіючи її появі.
– Зачекайте-но, зачекайте, – промовив чоловік.
– Ви не можете забрати мою собаку! – сердито сказала Клеріті.
Чоловік схрестив руки на грудях.
– Я забираю собаку. Ми отримали скарги, і вона бігає без нагляду.
Я дзявкнула, даючи їй знати, що я тут і чекаю, доки мене випустять.
– Скарги? Моллі – лише цуценя. Хто скаржиться на цуценя? – здивувалася
