як маленьке місце під сходами втратило для мене всю принадність. Я дзявкнула, шкодуючи, що не можу сильніше. Навіть у маленькому просторі, де голос луною повертався до мене, він звучав тоненько й жалюгідно. Хай там як, а, розпочавши гавкіт, я вирішила, що буде безглуздо його припиняти.
Я зробила паузу, задерши голову, коли почула, як хтось рухається нагорі. Але ніщо не вказувало на те, що Клеріті чи Ґлорія йдуть рятувати мене, тож я загавкала знову.
А тоді я безпомилково почула скрип дверей, які відчинялися над сходами. Чиїсь кроки наближалися до мене, і, коли вони пролунали просто над головою, я загавкала так гучно, як тільки могла. У підвалі хтось був.
Я гадала, що то Клеріті, але потім почула дещо незвичне: людське виття, щось середнє між плачем і голосінням. Це був жахливий звук, звук болю і, мабуть, страху. Що відбувалося? Я припинила гавкати, трішки злякавшись. Міцний квітково-олійно-мускусний запах заплив до мене з-поза коробок.
Я чула, як над головою відчиняються й зачиняються двері. Почулися кроки, а тоді я відчула, як хтось стоїть на вершечку сходів.
– Ґлоріє? Ти внизу? – це була Клеріті.
Скорботне виття тривало й далі. Я мовчала: жодна людина за все моє життя не видавала таких звуків.
Кроки задріботіли сходами вниз.
– Ґлоріє? – гукнув голос Клеріті.
Почувся гучний скрик: «А-а-а-а!» – і я впізнала Ґлорію.
Клеріті заверещала теж:
– А-а-а-а!
Я заскавчала – що відбувалося?
– Клеріті Джун, ти мене на смерть перелякала! – видихнула Ґлорія.
– Чому ти не відповідала? Що ти робила? – спитала Клеріті.
– Співала! Я була в навушниках! А ти що робиш удома? Що в сумці?
– Я дещо забула. Це, гм, це собача їжа. У нас у школі благодійна роздача продуктів.
– Ти справді вважаєш, що це добрий жест – роздавати собачу їжу?
– Ма-мо. Це не для людей. Це для їхніх собак.
– Тобто ти хочеш сказати, що вони себе прогодувати не можуть, але тримають собак? Куди котиться ця країна?
– Збираєш речі у прання? Я допоможу тобі скласти, – сказала Клеріті. – Віднесімо це нагору.
Вони пішли нагору, знову залишивши мене саму.
Я була дуже, дуже голодна.
Розділ 7
Клеріті все ж повернулася, і я рада була бачити дівчину, як і миску з їжею в її руках.
– Нарешті пішла. О Моллі, мені дуже, дуже шкода.
Я зарилася мордою в миску, хрумкаючи їжу, доки не пересохло в роті, і випила стільки води, скільки могла втримати. Потім Клеріті винесла мене на заднє подвір’я, де сяяло сонце й дзвеніли жуки, а трава була свіжою й теплою. Я розтягнулася на траві, упиваючись щирою радістю, і Клеріті лягла поряд зі мною. Кілька хвилин ми гралися в перетягування рушника, але цілий ранок гавкоту
