живіт ставав теплим і важким. Чудова річ – годування.
– Ну, а якщо забрати Беллу й пуделят додому? Ви могли б викупати їх, позбутися будь-якого сліду двох інших цуценят. Принаймні врятуєте чотирьох, і для Белли це теж буде найкраще.
Тривалий час Чоловік і Дженніфер мовчали. Повністю наситившись, я подибав геть, такий сонний, що хотів лише влягтися на одного з інших цуценят і задрімати.
– То ви приспите інших двох? Не хотів би, щоб вони померли від голоду, – сказав Чоловік.
– Вони не страждатимуть, – відповіла Дженніфер.
Кількома хвилинами по тому мене здивувало, що Чоловік і Дженніфер нахилилися до нас, і кожен узяв по парі цуценят. Белла вистрибнула з коробки й послідувала за ними. Мій брат, єдиний з хутром, як у мене, трохи поскавчав, але ми обидва були дуже сонні. Ми пригорнулися один до одного, щоб не мерзнути, і я поклав голову йому на спину.
Я не знав, куди поділася мати з нашими братами й сестрами, але вирішив, що вони скоро повернуться.
Розділ 5
Я прокинувся змерзлим і голодним. Ми з братом тулилися один до одного, намагаючись зігрітися, і коли я заворушився, він розплющив очі. Похитуючись, ми вибралися з коробки, справили потребу й кілька разів торкнулися один одного, сповіщаючи про те, що було цілком очевидно. Наша мати, брати й сестри зникли.
Мій брат почав скиглити.
Невдовзі жінка на ім’я Дженніфер увійшла глянути на нас. Ми дивилися знизу вгору на неї, таку високу.
– Бідолашні маленькі цуцики, скучили за мамою, еге ж?
Звук її голосу начебто заспокоїв мого брата. Він підвівся на задні лапи, упершись передніми в стінку коробки, і потягнувся, намагаючись дістати до неї своєю маленькою мордочкою. Вона з усмішкою нахилилася.
– Усе гаразд, маленький. Усе буде добре, обіцяю тобі.
Коли вона пішла, мій брат знову почав скиглити. Я намагався залучити його позмагатися в боротьбі, але він був не на жарт засмучений. Я знав, що все гаразд, бо з нами жінка, яка подбає про нас і скоро приведе нашу матір назад, щоб ми могли поїсти, але брат був наляканий, голодний і явно не міг думати ні про що інше.
Невдовзі Дженніфер повернулася.
– Гаразд, пора вами зайнятися. Хочеш піти першим? Добре, – сказала вона, узяла мого брата й понесла його геть.
Я лишився сам у коробці, ліг, намагаючись не думати про ниючий біль у порожньому животі. Тепер, коли брата забрала Дженніфер, не зважати на голод стало легше. Я гадав, чи не маю наглянути за братом, але відкинув цю думку. Собаки не піклуються про собак – це люди про них піклуються. Доки з нами Дженніфер, усе буде гаразд.
Я заснув і не прокидався, доки не відчув, як Дженніфер підіймає мене в повітря. Вона дивилася мені в очі.
– Що ж, усе пройшло не так добре, як я очікувала, – сказала вона. – Сподіваймося, що з тобою буде швидше.
Я помахав своїм куцим хвостом.
Ми
