не мав, про що вони говорять, але якщо він тільки збирався тримати мене й обдавати звабливими запахами, то я вже був ладний, щоб мене поставили вниз.
– Гадаю, що так. Ветеринар каже: таке вже траплялося – два різні плідники.
– Кумедно.
– Еге ж, ось тільки нам не вдасться продати двох загадкових собак. Хочеш оцю? Тобі, як приятелю, безкоштовно.
– Ні, дякую. – Чоловік розсміявся й опустив мене назад. Мати відчула запах незнайомця й з турботою й добротою лизнула мене, щоб заспокоїти. Тим часом брати й сестри підповзли ближче на своїх хитких лапах, бо вже, мабуть, забули, хто я, і хотіли кинути мені виклик. Я не звернув на них уваги.
– Гей, як твій син? – промовив чоловік із волохатим обличчям.
– Дякую, що спитав. Досі хворіє, страждає на той кашель. Певно, доведеться відвести його до лікаря.
– Він уже був тут, унизу, бачив цуценят?
– Ні, вони ще трохи замалі. Нехай змужніють, перш ніж він візьме їх до рук.
Двоє чоловіків пішли геть, розчинившись у туманній темряві за межами мого поля зору.
З плином днів я почав розрізняти дитячий голос нагорі, хлоп’ячий, і перспектива почати заново з новим хлопчиком стривожила мене. Адже ж це не могло бути моєю метою? Це чомусь здавалося неправильним – наче я буду поганим собакою, якщо матиму іншого хлопчика, окрім Ітана.
Якось Чоловік узяв нас усіх, посадив до меншої коробки й відніс у ній сходами нагору. Мати тривожно дихала, не відстаючи від нього ні на крок. Нас поставили на підлогу, а тоді Чоловік м’яко перегорнув коробку, так що ми всі вивалилися з неї.
– Цуцики! – вигукнув хлопчик звідкілясь іззаду.
Я трохи розставив лапи, щоб утримати рівновагу, і озирнувся навкруги. Це нагадувало вітальню на Фермі, з канапою та стільцями. Ми сиділи на м’якій ковдрі, і, звичайно ж, більшість братів і сестер одразу спробували з неї втекти, розповзаючись у всіх напрямках на гладеньку підлогу за її межами. Я ж залишився на місці. З досвіду знав, що матері-собаки полюбляють м’які місця більше за тверді, а завжди розумніше триматися біля матері.
Чоловік і Жінка, сміючись, підібрали цуценят-утікачів і поклали назад у центр ковдри – це мало б натякнути їм, що вони не повинні розбігатися, хоча більшість усе одно спробували втекти вдруге. Хлопчик, старший за Клеріті, та все одно дуже маленький, кружляв навколо та збуджено підстрибував. Це нагадало мені, як підстрибували вгору-вниз маленькі ніжки Клеріті, коли вона побачила того дурного коня в стайні.
Я неохоче проймався любов’ю до інших хлопчиків, окрім Ітана, але важко було разом з усіма не піддатися радості, побачивши цю маленьку людину, що тягнула до нас рученята.
Хлопчик потягнувся до мого брата з довшим і гладкішим, ніж у мене, хутром. Я відчував, як засмутилися брати й сестри, коли хлопчик вихопив його.
– Обережно, синку, – сказав Чоловік.
– Ніжніше, не зроби йому боляче, – додала Жінка.
