Вона швидко опустила до нас свій ніс, але важко дихала й була стривожена. Згодом підійшла до Чоловіка й спробувала ткнутися в нього носом. Чоловік не звернув на неї уваги.
– Джонні! – болісно скрикнув він.
Кілька цуценят намагалися послідувати за матір’ю, і коли вона побачила це, то повернулася до нас і підштовхнула мордою назад, щоб не сходили з ковдри й не плуталися під ногами.
Чоловік поклав дитину на канапу. Очі хлопчика моргали, а його подих досі лунав хрипко й болісно. Увійшла Жінка, затискаючи рот руками. Вона плакала.
Я почув сирену, усе гучнішу, а тоді до кімнати увійшли двоє чоловіків і жінка. Вони поклали щось хлопчику на обличчя й винесли його з кімнати на ліжку. Чоловік і Жінка пішли з ними, і ми лишилися самі.
Цуценят від природи тягне досліджувати, тож мої брати й сестри миттєво полишили ковдру й стали обнюхувати дальні кути кімнати. Наша мати ходила довкола й підвивала, постійно здіймаючись на задні лапи, щоб визирнути у вікно. Двійко цуценят слідували за нею.
Я сидів на ковдрі й намагався зрозуміти. Хоча то був не мій хлопчик, я відчував сильне занепокоєння через цю дитину. Це не означало, що я не любив Ітана, – я просто відчував страх.
Будучи цуценятами, ми наслідили в усьому будинку. Я знав, що коли стану старшим, то краще володітиму собою, але на цю пору не усвідомлював, що маю присісти, доки потреба не ставала геть критичною. Я сподівався, що Чоловік і Жінка не гніватимуться на мене.
Ми всі спали, коли Чоловік повернувся додому сам. Він відніс нас у підвал, і я чув, як потім рухався нагорі, а в повітрі витав запах мила. Ми ссали матір – тепер, коли Чоловік був удома, вона остаточно заспокоїлася.
Наступного дня нас віднесли до іншого підвалу в іншому домі. Жінка, від якої пахло кухнею, пранням і собаками, привітала нас поцілунками й звуками, схожими на туркотіння. Її будинок зберігав запахи багатьох-багатьох собак, хоч я бачив лише одного: неповороткого пса, котрий ходив низько над землею, ледь не підмітаючи її своїми великими обвислими вухами.
– Дякую за це. Я справді вдячний вам, Дженніфер, – сказав їй Чоловік.
– Піклуватися про собак – моя робота, – відповіла вона. – Лише вчора я віддала в добрі руки боксера, тож знала, що в мене будуть нові. Так завжди буває. Ваша дружина казала, що у вашого сина астма?
– Так. Вочевидь, у нього смертельна алергія на собак, але ми ніколи цього не знали, адже Белла – пуделиха, а Джонні, вочевидь, не має алергії на пуделів. Ми й гадки не мали. Почуваюся таким бовдуром. Алергічна реакція спровокувала напад астми, а ми навіть не знали, що в нього астма! Я вже думав, ми його втратимо.
Белла, почувши своє ім’я, злегка махнула хвостом, однак була засмучена. Ми сиділи в підвалі в зручного розміру коробці, але Белла покинула її, щойно Чоловік вийшов, а тоді сіла під дверима, що вели до сходів, і заплакала. Це засмутило цуценят, які сиділи пригнічені й не гралися. Я впевнений, що мав такий самий вигляд: розпач нашої матері був гострий і неослабний.
Того дня вона не годувала нас. Жінка
