великий коник, саме так, серденько! Але ти не маєш тут бути.
Коли ми знову вийшли надвір, до нас наблизилася Ґлорія, якось дивно ступаючи, наче в неї ноги боліли.
– Що сталося? – спитала вона.
– Клеріті залізла в стайню до Троя. Вона могла… це було жахливо.
– О, ні! Клеріті, це було дуже погано! – Ґлорія простягла руки й схопила Клеріті, притиснувши дитину до грудей. – О, ти ніколи, ніколи більше не повинна так лякати маму, зрозуміло?
Ганна склала руки на грудях.
– Не дуже зрозуміло, як вона потрапила туди без твого відома.
– Мабуть, пішла за собакою.
– Бачу.
Ганна досі гнівалася на мене, і я трохи опустив голову, мимоволі відчувши провину.
– Візьмете її? – спитала Ґлорія, тримаючи Клеріті у витягнутих руках.
Біль у моєму стегні нікуди після того не зник – він був не настільки сильний, щоб кульгати, але тупий і неминущий. З лапою, однак, нічого не трапилося – нічого, що треба було зализувати.
За обідом я полюбляв сидіти під столом і підбирати все, що падало на підлогу. Коли довкола була купа дітей, я зазвичай розраховував на кілька шматочків, але на цей час тут була лише Клеріті, і, як я вже казав, її їжа була огидна на смак – хоч, звісно, якщо падала, я з’їдав її все одно. Кілька вечорів після випадку з конем я лежав під столом, коли помітив, що Ганна має трохи знервований та схвильований вигляд. Я сів і тицьнувся в неї носом, та коли вона погладила мене, це було якось відсторонено.
– Той лікар мені не телефонував? Білл? – спитала Ґлорія.
– Ні, я ж казала – я б тобі повідомила.
– Не знаю, навіщо чоловіки так роблять. Питають номер телефону, а потім не телефонують.
– Ґлоріє. Я… я міркувала про дещо.
– Що?
– Ну. По-перше, я хочу, аби ти знала, що, хоча ви з Генрі більше не… більше не разом і ніколи не були одружені, ти мати моєї онучки, і я завжди вважатиму тебе членом родини, і тут тобі завжди будуть раді.
– Дякую, – сказала Ґлорія. – Я відчуваю так само.
– І мені шкода, що робота Генрі тримає його за океаном. Він розповів мені, що досі шукає посаду тут, аби більше часу проводити з Клеріті.
Почувши її ім’я, я подивився на маленькі ніжки Клеріті – єдину її частину, яку бачив з-під столу. Вона хвицала ними, як завжди, коли мусила їсти свій бридкий обід. Коли Ґлорія годувала її, Клеріті совалася й крутилася на стільці.
– Водночас я знаю, що ти сподіваєшся повернутися до своєї співочої кар’єри, – продовжувала Ганна.
– Ну, так, у цьому народження дитини не надто допомогло. Я досі не позбулася набраної тоді ваги.
– Ось чому я подумала: що, як Клеріті залишиться тут?
Повисла довга тиша. Коли Ґлорія заговорила знову, її голос був дуже тихим:
– Що ви маєте на увазі?
– Речел повернеться
