Клеріті звисали просто наді мною.
– Ітан тоді теж мав собаку, чудового золотистого ретривера на ім’я Бейлі. То був його пес-чудак.
Я замахав хвостом, почувши ім’я Бейлі та слово «чудак». Щоразу, як Ітан називав мене чудаком, він робив це з любов’ю, обіймав мене, а я цілував його в обличчя. Цієї миті я тужив за Ітаном так сильно, як не тужив давно, і відчував, що Ганна теж сумує за ним. Я поцілував руку, що гладила мене, і Ганна опустила очі й усміхнулася до моєї голови на своїх колінах.
– Ти теж хороший собака, Дружку, – сказала жінка.
Я трохи енергійніше замахав хвостом, почувши, як мене назвали хорошим собакою. Цілком імовірно було, що зрештою вся ця розмова скінчиться коржиками.
– Хай там як, ми пішли різними шляхами. Я зустріла Метью, ми одружилися, і в мене народилися Речел, і Сінді, і, звісно, Генрі.
Ґлорія тихо хмикнула, але я на неї не дивився. Ганна продовжувала гладити мене по голові, і я не хотів, щоб вона зупинялася.
– Коли помер Метью, я зрозуміла, що сумую за дітьми, і переїхала назад до міста. І одного дня, коли Дружку був, мабуть, рік, він гуляв у собачому парку і йшов за Речел до дому. У нього на нашийнику був жетон, і коли я глянула на нього… що ж, була неабияк здивована, побачивши там ім’я Ітана. А як здивувався Ітан, коли я зателефонувала йому! Я думала про те, щоб заїхати побачитися з ним, та, мабуть, ніколи б на це не зважилася. Дурість, але між нами все недобре скінчилося, і, хоч це було давно, я відчувала… не знаю, соромилася, мабуть.
– Знайшли кому розповідати про тяжкі розриви. У мене їх безліч було, це точно, – фиркнула Ґлорія.
– Так, не сумніваюся, – промовила Ганна. Вона подивилася вниз на свої коліна й усміхнулася мені. – Коли по всіх тих роках я побачила Ітана, це було так, наче ми ніколи не розлучалися. Нам було призначено бути разом. Дітям я, звісно, не стала б цього казати, але Ітан завжди був моїм єдиним, моєю спорідненою душею. І все ж, якби не Дружко, ми могли б ніколи більше не зустрітися.
Мені подобалося чути, як моє та Ітанове імена промовляють уголос, і я відчував Ганнині любов і смуток, коли вона всміхалася мені.
– Ой, поглянь, котра година, – раптом сказала Ганна.
Вона встала й передала Клеріті Ґлорії. Маля ворухнулося, тицьнувши крихітним кулачком у повітря, і позіхнуло. Зі стукотом з гарячої духовки з’явилися коржики, і хвилею розійшовся смачний запах, але Ганна жодного мені не дала.
Для мене відчувати коржики в такій звабливій близькості до власного носа й не отримати смачненького було величезною трагедією цього дня.
– Я піду десь на півтори години, – сказала Ганна Ґлорії.
Жінка потяглася рукою туди, де зберігала іграшки під назвою «ключі», і почувся металічний дзенькіт, який у мене був пов’язаний з їздою в машині. Я пильно стежив, розриваючись між бажаннями покататися й лишитися біля коржиків.
– Ти залишишся тут, Дружку, – сказала Ганна. – О, до речі, Ґлоріє, тримай двері до льоху зачиненими.
