пакетів із харчами.
– Гаразд, Ґлоріє, – тихо промовила вона.
Кілька днів по тому Ґлорія сиділа на передньому подвір’ї на сонці, підтягнувши коліна до грудей. Між пальцями ніг у неї були маленькі пухові кульки, і вона торкалася пальців крихітною паличкою, укритою хімікатом, від якого сльозилися очі. Кожен палець ставав темнішим, коли вона з ним закінчувала.
Запах був настільки різкий, що перебивав дивний присмак у мене в роті при тому, що той сильнішав із кожним днем.
Клеріті щойно гралася з іграшкою, але зіп’ялася на ноги й почимчикувала геть. Я подивився на Ґлорію, яка, звузивши очі, дивилася на свої пальці, а з її рота стирчав кінчик язика.
– Клеріті, не заблукай, – відсутнім тоном промовила Ґлорія.
За ті кілька днів, що Клеріті провела на Фермі, вона перейшла від хиткої ходи, з якої постійно падала рачки, до навички майже бігом зриватися з місця. Вона цілеспрямовано простувала до стайні, а я йшов слідом, гадаючи, що маю робити.
У стайні був кінь на ім’я Трой. Ітан за життя іноді їздив верхи на Трої, що я не дуже схвалював, адже коні ненадійні, на відміну від собак. Якось у юності Ітан упав із коня – ніхто ніколи не падав із собаки. Ганна на Трої не їздила.
Ми увійшли до стайні – Клеріті і я – і почули, як зафиркав при нашій появі Трой. У повітрі стояв запах сіна й жеребця. Клеріті понесло просто до стійла, де перебував Трой. Кінь різко смикнув головою вгору-вниз і знову фиркнув. Клеріті опинилася біля ґрат і стиснула їх своїми крихітними рученятами.
– Коник, – захоплено промовила вона. Її маленькі коліна так і підстрибували від радощів.
Я відчував, як зростає напруження Троя. Кінь не надто мене жалував, і з досвіду попередніх відвідин я знав, що моя присутність у стайні його нервує. Клеріті просунула руку крізь ґрати й спробувала погладити Троя, але той відсахнувся.
Я підійшов до Клеріті й торкнувся її носа своїм, даючи їй знати, що як хоче когось погладити, то кращого за собаку немає. Її широко розплющені очі сяяли, рот був відкритий, і вона збуджено дихала, не зводячи очей із Троя.
Ланцюг тримав ворота зачиненими, та коли Клеріті притулилася до ґрат, нещільно замкнені ворота прочинилися, і я вже знав, що буде далі, перш ніж вона встигла це зробити. З радісним виском вона чкурнула вбік, уздовж воріт до отвору, а тоді протиснулася крізь нього.
Просто до стайні Троя.
Той уже походжав узад-уперед, мотаючи головою й фиркаючи. Його очі були широко розплющені, і він усе дужче й дужче бив копитами об землю. Я носом відчував його хвилювання, воно проступало на поверхні його шкіри, як піт.
– Коник, – промовила Клеріті.
Я просунув голову в отвір і щосили наліг, намагаючись протиснутися крізь нього. Зробивши це, знову відчув біль у задній лапі, але не звернув уваги й зосередився на тому, щоб пролізти в отвір плечима, потім стегнами. Важко дихаючи, я пробрався до стайні, тимчасом як Клеріті подибала вперед, піднявши руки до Троя, який тупцяв і фиркав. Я бачив, що зараз він розтопче дитину.
Я боявся коня. Він був
