Подорож собаки. Брюс Кэмерон
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Подорож собаки - Брюс Кэмерон страница 7

Ганна теж заплакала, коли Ґлорія та Клеріті поїхали. Я намагався втішити її, як міг, поклавши голову їй на коліна. Упевнений, що це допомогло, хоча вона почувалася дуже сумною, коли засинала у своєму ліжку.
Насправді я не зрозумів, що сталося, окрім того, що Ґлорія та Клеріті поїхали, але гадав, що побачу їх обох знову. Люди завжди поверталися на Ферму.
Тієї ночі я спав на ліжку Ганни, як почав робити невдовзі після смерті Ітана. Якийсь час жінка обіймала мене уві сні й іноді в такі миті плакала теж. Я знав чому: вона тужила за Ітаном. Ми всі тужили за Ітаном.
Коли вранці я зістрибнув із Ганниного ліжка, відчуття було, ніби щось у моєму лівому стегні зламано, і я не втримався й дзявкнув від болю.
– Дружку, це ти? Що сталося? Що в тебе з лапою?
Я відчув її страх і лизнув у долоню, перепрошуючи, що засмутив. Але я не зміг поставити ліву задню лапу на підлогу: було надто боляче.
– Ми негайно їдемо до ветеринара, Дружку. Ти одужаєш, – сказала Ганна.
Повільно, обережно ми дійшли до машини. Я плигав на трьох, з усіх сил удаючи, ніби не так уже й боляче, щоб не засмучувати Ганну ще більше. Хоч я був собакою переднього сидіння, вона посадила мене назад, і це добре – легше було заповзти туди, ніж намагатися застрибнути вперед, маючи лише три здорові лапи.
Коли вона завела машину й ми зрушили з місця, я знову відчув той жахливий присмак у роті, гидкий, як завжди.
Розділ 3
Коли ми опинились у прохолодній кімнаті й мене підняли на металеве ліжко, я стукав хвостом і тремтів від задоволення. Я любив Ветеринара, яку звали Доктор Деб. Вона так ніжно торкалася мене руками. Здебільшого її пальці пахли милом, але я завжди відчував котячі й собачі запахи на її рукавах. Я дозволив їй обмацати мою хвору лапу, і це було зовсім не боляче. Я встав, коли цього захотіла Доктор Деб, і терпляче лежав поряд із Ганною в маленькій кімнаті, коли прийшла Ветеринар, сіла на табурет і підсунулася на ньому до Ганни.
– Недобрі новини, – сказала Доктор Деб.
– О, – вимовила Ганна.
Я відчув її миттєвий сум і співчутливо глянув на неї, хоча раніше вона ніколи не бувала сумною в Доктора Деб, тож я не дуже розумів, що відбувається.
– Ми можемо ампутувати задню лапу, але зазвичай великі собаки не здатні добре обходитися без неї. І жодної гарантії, що рак уже не поширився, – ми можемо лише зробити його життя менш комфортним на той невеликий час, що йому лишився. Була б моя воля, на цьому етапі я просто давала б йому знеболювальне. Йому вже одинадцять років, адже так?
– Він із притулку, тож ми не знаємо напевне. Але так, приблизно так, – сказала Ганна. – Це означає «старий»?
– Знаєте,