Ґлорії, і вона різко, з хрипом розпрямилася. Обтерла рушником обличчя й гнівно зиркнула на мене. Я опустив очі.
– Повірити не можу, що вона просто дозволяє тобі вештатися, як у себе вдома, – процідила вона.
Я ніколи не мав сподівань, що Ґлорія дасть мені коржика.
– Отже, доки я тут головна, цього не буде, – сказала вона.
Кілька секунд мовчки роздивлялася мене, а тоді фиркнула.
– Гаразд. Ходи сюди! – наказала жінка.
Я слухняно послідував за нею до дверей льоху. Вона відчинила їх.
– Заходь. Ну ж бо!
Я зрозумів, чого вона хоче, і увійшов крізь двері. На маленькій, укритій килимом ділянці мені вистачило простору обернутися й глянути на неї.
– Сиди тут, – сказала вона, зачиняючи двері.
Раптом сильно стемніло. Сходи, що вели вниз, були дерев’яні й рипіли, коли я спускався. Я нечасто бував у льосі й відчув запахи нових і цікавих речей унизу, які кортіло дослідити. Дослідити і, можливо, з’їсти.
Розділ 2
Хоча світло в льосі було дуже тьмяне, стіни й кутки рясніли густими вогкими запахами. На дерев’яних полицях стояли запліснявілі пляшки, а картонна коробка, розм’якла по боках, була повна одягу, що зберігав дивовижну суміш запахів багатьох дітей, які мешкали на Фермі за всі ці роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бігав крізь літню траву й пірнав у товщу зимового снігу.
Однак, попри чарівні запахи, тут не було нічого, що хотілося б з’їсти.
За деякий час я почув легко розпізнаваний звук – під’їхала машина Ганни. Клацнувши, горішні двері відчинилися.
– Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Ґлорія.
Я поквапився до сходів, але спіткнувся в темряві, і біль, гострий і глибокий, пронизав мою задню ліву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Ґлорію, яка стояла в рамці світла відчинених дверей. Хотів почути від неї, що все гаразд, чим би не був той щойно відчутий біль.
– Я сказала: до мене! – промовила вона гучніше.
Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Переніс вагу з хворої лапи, і це начебто допомогло.
– То ти йдеш? – Ґлорія зробила два кроки вниз і потяглася до мене.
Я не надто прагнув відчути її руку на своєму хутрі й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.
– Агов? – гукнула Ганна, і її голос луною рознісся нагорі.
Я пришвидшив хід, і лапі стало трохи легше. Ґлорія обернулася, і ми разом увійшли на кухню.
– Ґлоріє? – промовила Ганна. Вона опустила паперові пакети, коли я підійшов до неї, махаючи хвостом. – Де Клеріті?
– Я нарешті вклала її поспати.
– Що ти робила в льосі?
– Я… я шукала вино.
– Справді? Там, унизу? – Ганна опустила руку, і я обнюхав її, відчуваючи запах чогось
