власного імені, але, збитий із пантелику, не одразу збагнув, де перебуваю. Мені наснився дуже яскравий сон про те, як Клеріті падає з пристані, але я не був поганим собакою – натомість там стояв Ітан по коліна у воді. «Хороший собака», – сказав він мені, і я збагнув: господар радий, що я наглядаю за Клеріті. Коли вона повернеться на Ферму, я наглядатиму за нею знову. Цього хотів від мене Ітан.
Запах Ітана потроху зник із Ферми, але я досі відчував його присутність у деяких місцях. Іноді я йшов і стояв у спальні, і здавалося, наче він там, спить чи сидить у своєму кріслі й дивиться на мене. Це відчуття втішало. А іноді я пригадував, як Клеріті називала мене Длузком. Я знав, що, мабуть, Ґлорія як мати добре дбає про свою дитину, але завжди відчував легку тривогу, думаючи про Клеріті. Я сподівався, що скоро вона повернеться на Ферму, щоб я міг на власні очі переконатися, що з нею все гаразд.
Настали холоди, і я все рідше виходив надвір. Роблячи свої справи, я обирав найближче дерево й присідав, щоб упоратися швидше, бо більше не міг задирати лапу, як годиться. Навіть коли дощило, Ганна виходила теж і стояла зі мною.
Сніг тієї зими був саме задоволення. Він тримав моє тіло, зовсім як вода, і був холодніший і навіть приємніший на дотик. Я ставав у нього, заплющував очі й почувався так зручно, що відчував, ніби можу заснути.
Гидкий присмак у роті ніколи не полишав мене, хоч іноді бував сильним, а моментами я навіть забував про нього. Так було і з хворою лапою, хоча кілька разів я ривком прокидався зі сну, коли від різкого болю відбирало подих.
Якось я прокинувся й побачив, як тане сніг за вікном, але навіть не захотів виходити туди гратися. Хоч зазвичай я любив, коли з мокрої брудної землі пробивалася трава. Ганна спостерігала за мною.
– Гаразд, Дружку. Гаразд, – сказала вона.
Того дня всі діти прийшли до мене, гладили й говорили зі мною. Я лежав на підлозі й стогнав від задоволення через усю цю увагу й маленькі долоньки на шкірі, що гладили й ніжили мене. Дехто з дітей був сумний, а дехто явно нудьгував, але всі вони просто сиділи зі мною на підлозі, доки не настав час їм іти.
– Ти хороший собака, Дружку.
– Я так за собою сумуватиму, Дружку.
– Я люблю тебе, Дружку.
Я махав хвостом щоразу, як хтось називав моє ім’я.
Тієї ночі я не спав у Ганниному ліжку. Було просто дуже приємно лежати на своєму місці на підлозі й згадувати, як усі ті діти торкалися мене.
Наступного ранку я прокинувся, коли сонце тільки починало освічувати небо. Знадобилися всі сили, на які я був спроможний, щоб устати й прошкутильгати до ліжка Ганни. Вона прокинулася, коли я підняв голову й поклав поряд із нею на ковдру, важко дихаючи.
Я відчував тяжку різь у шлунку і в горлі, а в лапі пульсував тупий біль.
Не знав, чи вона зрозуміє, але дивився їй у вічі, намагаючись дати зрозуміти, чого хочу. Ця дивовижна жінка, подруга Ітана,
