style="font-size:15px;"> – Я вдома! – відгукнулася Клеріті.
Вона застрибнула на ліжко разом зі мною й почала гратися. Потім завмерла: з коридору почулися кроки.
– Моллі! Тш-ш-ш! – сказала дівчина, натягнула покривало на ноги, піднявши коліна, і заштовхала мене під цей навіс.
Я обнюхувала її ноги, коли почула, як відчиняються двері.
– Та-да! – проспівала жінка. Я впізнала цей голос: то була Ґлорія, мати Клеріті.
– Ти купила шубу? – сердито промовила Клеріті.
– Подобається? – відповіла Ґлорія. – Це лисиця!
– Шубу? Як ти могла?
Я вирішила, що це гра, за умовами якої треба знаходити вихід з-під покривал, і почала пробиратися до голови Клеріті, але її рука пірнула під ковдру й штовхнула мене донизу.
– Ну, це ж не те, щоб я когось убила. Вона була вже мертва, коли я купувала шубу. І не хвилюйся: я впевнена, що цей звір був, як ти кажеш, на вільному вигулі.
– Маєш на увазі: доки його не впіймали. Господи, Ґлоріє. Ти ж знаєш, як я через це почуваюся.
– Якщо так сильно цим переймаєшся, то не треба її носити.
– Наче я б носила! Про що ти думала?
– Гаразд, мені шкода, але вона потрібна мені в поїздці: Аспен – єдине місце, де ще можна носити хутро, не почуваючись винною. Ну, і, може, Франція.
– Аспен? Коли ти їдеш до Аспена?
Рука Клеріті притиснула мене до місця.
– У середу. Тож, гадаю, завтра нам треба піти по крамницях, лише нам удвох.
– Завтра понеділок. Мені треба до школи, – сказала Клеріті.
– Ну, школа. Це звичайний день.
Ноги Клеріті висунулися з-під ковдр, які м’яко лежали поверх моєї голови.
– Хочу йогурт, – сказала Клеріті.
Я визирнула з-під ковдр, але було надто пізно – Клеріті вже йшла.
– Ненавиджу, як ти носиш ці шорти, – казала Ґлорія, коли Клеріті зачиняла двері, – у них твої стегна такі огрядні.
Залишившись одна в ліжку, я швидко зметикувала, що підлога далеко, далеко поза досяжністю моїх маленьких лап. Підвиваючи від розчарування, я блукала по м’яких ковдрах, глибоко вдихаючи запах м’якої подушки. На ліжку валялося кілька іграшок, і я трохи пожувала їх.
Потім двері відчинилися. Повернулася Клеріті. Я замахала хвостом, лизнула її в обличчя, коли вона нахилилася до мене, і відчула в її подиху солодкий молочний запах. Чи є щось більш радісне, ніж лизати обличчя дівчини, доки та не захихотить?
Коли Клеріті виносила мене надвір, то сховала глибоко під сорочку, щоб я не мерзла. Вона похвалила мене за те, що я «присіла» у дворі, і погодувала маленькими шматочками холодного солоного м’яса. Смак був такий сильний, що обпік мені язика.
– Завтра принесу тобі трохи їжі для цуценят, Моллі, обіцяю-обіцяю-обіцяю. Хочеш іще шинки?
Тієї ночі я спала в оберемку рук Клеріті. Вона гладила мене долонею, шепочучи:
– Я люблю тебе, Моллі.
