з маленьким чорним собакою на ім’я Ходи-Сюди-Майло. Чорний собака підбіг до мене, і я кліпнула очима й покірно сіла на землю, розуміючи, що, як цуценя, маю показати Ходи-Сюди-Майлу, що не становлю загрози.
– Ходи сюди, Майло! – знов і знов гукала жінка.
Чорний собака грубо штовхнув мене мордою, збивши з ніг, а тоді Клеріті нахилилася й узяла мене на руки, тримаючи, як Дженніфер, коли годувала дивним молоком.
Коли Ходи-Сюди-Майло пішов, Клеріті поставила мене на землю й почала бавитися, наближаючи своє обличчя до мого. Я була така щаслива, що дзявкала й крутилася на місці.
– Завтра вона їде, – сказала мені Клеріті. – Я лише маю сховати тебе ще на ніч, а потім вона на тиждень поїде. Зможеш сьогодні втриматися від гавкоту?
Я жувала паличку.
– Не знаю, що мені робити, Моллі. Вона ніколи не дозволить мені залишити тебе.
Клеріті схопила мене й з усієї сили обняла.
– Я так тебе люблю.
Я відчувала приязнь, яку виливала на мене Клеріті, але цієї миті була по-справжньому зосереджена на своїй паличці, тож не спромоглася на більше, ніж махнути хвостом.
Коли ми повернулися додому, Клеріті одразу ж відвела мене вниз і посадила в маленький закуток під сходами, заставивши коробками. Я була розчарована й виразила своє невдоволення залпом гавкоту, від чого вона миттєво з’явилася.
– Треба, щоб ти не гавкала, гаразд, Моллі? Мати буде вдома з хвилини на хвилину.
Вона знову пересунула коробки. Правду кажучи, я втомилася, граючись цілий день, тож лягла подрімати. Однак прокинулася від стуку вхідних дверей.
– Я вдома! – пролунав у будинку голос Ґлорії. – Зачекай, зараз побачиш, що я купила в «Неймані».
Хоч я вже кілька днів чула запах і голос Ґлорії, але досі не мала можливості привітатися з нею. Я гадала, що, напевно, вона зрадіє, як Клеріті, побачивши мене. Я дзявкнула кілька разів, потім зачекала, але почула лише розмови. Я загавкала знову, а тоді отримала очікуваний результат – двері наді мною відчинились, і почулися кроки вниз. Клеріті відсунула коробки.
– Будь ласка, Моллі, будь ласка. Благаю: тихо.
Клеріті нагодувала мене, а потім віднесла під курткою вниз вулицею, і ми гуляли, гуляли. Коли ж повернулися, було темно й прохолодно. Клеріті знову посадила мене до закутка.
– Гаразд. Лягай спати, добре, Моллі? Лягай спати.
Я намагалася вислизнути, доки вона загороджувала вхід коробками, але була недостатньо спритною. Дівчина вибігла нагору рипучими сходами й зачинила двері, а тоді стало тихо.
Я трохи поспала, але потім прокинулася й згадала, що зовсім сама. Я заскавчала, знаючи, що нагорі Клеріті, певно, лежить зараз у ліжку, теж почуваючись самотньою. І від цього мені було сумно. Вона, мабуть, гадає, що мені подобається лежати на гарній подушці під сходами, але насправді я хотіла бути з нею. Я загавкала. Відповіді не було, тож я гавкала ще й ще.
