переходити до справ, не нагадавши присутнім іще раз, хто тут господар ситуації. Невиразне сум’яття, що смоктало під серцем увесь шлях до конференц-зали, тепер заступила звична владність. Чоловік запустив товсті, як сардельки, пальці в рідке волосся, надаючи йому бодай трохи охайнішого вигляду. У волоссі, добряче пригледівшись, можна було побачити поодинокі сиві волосини. Думки про старість і неможливість контролювати життя спливали в його голові щоразу під час зустрічі з другим Я перед дзеркалом. Але більше за визнання власної вже недалекої немічності гнітив страх втрати авторитету серед підлеглих, котрі зажадають скинути з трону підстаркуватого психа, замінивши його на молодшого й адекватнішого.
– Луїс Геррера, – хлопець не знав, чи вставати йому, чи взагалі кланятися, – комп’ютерна обробка даних.
– Твій підлеглий, Раміресе? – Гендерсон глипнув на простягнуту руку хлопчини, але проігнорував її. – Збираєш у своєму відділку всі нацменшини?
– Я американець, сер, – тихо промовив Геррера, – народився в Цинциннаті, штат Огайо.
– Congatulations28, – лише відмахнувся керівник.
Гендерсон урешті заспокоївся й після хвилинної паузи сів на чолі столу, вивчаючи поглядом присутніх.
– Кажіть, звідки така паніка.
– Луїсе, – озвався голова відділу інформрозвідки, – покажи відео.
Геррера мовчки виконав прохання свого боса й розвернув ноутбук екраном до Білла Гендерсона. За декілька секунд з’явилося блякле зображення, відзняте камерою спостереження в невеликій забігайлівці. Приміщення нагадувало гамірний паб, де половину площі займали барна стійка та високі стільці, на яких розмістилася дюжина чоловіків. З протилежного боку стриміли три столики, які також були зайняті відвідувачами. Усі пили пиво, заїдали гострими начос та енергійно вимахували руками. Звуків не чулося, але все в зображенні вказувало на неймовірний шум і хаос.
– Що це?
– Пам’ятаєш, що говорила Маєрс? – запитав Ґреґор Бойд.
Гендерсон мовчки кивнув.
– Погляньте, – мовив Рамірес, тицьнувши в екран на одного з відвідувачів.
– Що це? – Гендерсонові довелося схилитися над столом, аби впізнати знайому їм постать. – Це він?
– Так, – цього разу відповів Ґреґор.
– А де звук? Лише сама картинка?
Луїс Геррера натиснув кнопку на клавіатурі – і кімнатою розлився незрозумілий шум. Вигуки й стогони скопища чоловіків відбивалися від стін, повертаючись до вух Гендерсона. Зазвичай камери в таких громадських місцях, як-от забігайлівки, ресторани чи супермаркети, записують тільки відео, без звуку, який, по суті, тут непотрібен. Однак у нічних клубах чи пабах неспокійних районів варто мати в рукаві докази, якими можна було б скористатися в разі виникнення масових заворушень чи побоїщ. Власники саме таких закладів установлюють камери, обладнані мікрофонами. Це законно, якщо в закладі передбачено застереження «Ведеться відеонагляд». У пабі, до якого прикипіли
Вітаю (
