черговій перемозі над меншим.
– Сідлай коня та скачи додому. Турнір почнеться за годину.
Лука розвернувся в пошуках того, з чого можна зробити коня. Серед мотлоху в кімнаті знайшлася тільки мітла. Ідеально! Одним рухом змахнувши пил, він осідлав її та проскакав коло, підганяючи мітлу вигуками та лясканням по власній дупі. Гра наближалася до завершення, тож напруження в приміщенні зростало.
Наставав вирішальний момент. Артур, не знайшовши вдома братів меч, повернувся до місця основних подій. (Піт поодинокими краплинами стікав синовим обличчям.) На той час перед собором, навколо каменя, залишилося зовсім мало людей – самі діди з бабцями та ще кілька прислужників, зайняті розбиранням шатра й сцени. Події такого масштабу розгорталися вкрай рідко, тож нагодою доторкнутися руками бодай до чогось жоден селянин не нехтував. Що більше ти міг похвалитися перед сусідом, то вищим ставав твій авторитет.
– Гм, цей меч стирчить тут без діла, – подумав уголос Лука, наближаючись до стільчика. – Може, він згодиться Кеєві для тих його ігор.
Підійшов до списа, простягнув до нього руки, легким порухом видобув меч із каменя та вклав у піхви. Це привернуло увагу довколишніх, серед яких перебував Мерлін. (Я – знову чаклун із владним голосом – вигинався та скрипів, неначе мене силоміць зминали в клубок невидимі дужі руки.)
– Юначе, підійди-но сюди, – Мерлін кликав малого помахом руки.
Лука гордо задер підборіддя та закрокував у мій бік.
– Сам Господь обрав тебе для цієї надзвичайно важкої місії. Але немає нічого, чого б не зміг осилити король Британії. Відсьогодні цим королем проголошуємо величного… ем… – Я нахилився та пошепки перепитав: – Як тебе звати?
– Артур.
– Артур! Величного Артура. Фух-бдищ, фанфари, конфеті, – закінчив я, бігаючи довкола малого та розмахуючи руками.
– Але, тату. Я ж однаково нічого не зробив, – засумнівався Лука. – І навіть не знав, що, витягнувши меч, стану королем.
Я присів на стілець і примостив Луку собі на коліна. Черговий момент повчань, коли дитині пояснюєш те, чого зазвичай не розуміє навіть дехто з дорослих. Іноді мені здавалося, що затнися я хоч на мить – і Лука сприйме все не так, як належить, що в такі миті його майбутнє залежить від моїх слів. А це до біса вагомий вантаж, аби бажати скинути його з пліч. Я зазирнув синові в очі. Хлопчик був таким легким – Йода знову став пір’їнкою.
– У тому-то й річ. Ти зміг зробити те, на що не був здатен жоден, тому, що не мав корисливої мети, – спробував розтлумачити я. – Навіщо ти витягав меч?
– Хотів принести братові для участі в турнірі.
– Правильно. Ти мусив це зробити? Чи міг просто прийти та сказати, що не знайшов меча, не зачіпаючи камінь?
– Міг, – відповів Лука. Обличчя прояснішало, а в очах засвітилося розуміння, – але йому це було потрібно. А меч собі стирчав без діла, то чому б не допомогти?
– Так, молодець, – підморгнув йому я. – Коли станеш на правильний шлях – доля
