гіллячкою, що трісла б від найменшого доторку, – новобранець на полі бою. Якщо витримаєш тих нацистів місяць, з мене пляшка настоянки.
Нацистами вона називала студентів.
– Хех, – ніяково крекнув я, – хоч я й не такий ветеран цієї війни, як ви, але буду намагатися робити все від мене залежне.
– Чудово! – вигукнула Михайлівна, сплеснувши долонями. – Я ветеран іще той, уже повір, тому знаю, що найважливіше на війні – мати хорошого союзника. Тоді ті почвари не знесуть тобі голову.
З-за моєї спини враз вигулькнув молодий, років двадцяти семи, чоловік.
– Знову, Михайлівно, про свого коханця Кутузова розповідатимете? Давно то було. Років двісті тому. Забудьте. Я впевнений, що він і єдиним своїм оком на вас не накидав.
Юрій Мишкевич викладав перші роки після закінчення аспірантури. Доволі низенький на зріст (зазвичай у таких, як він, є частими вияви зрозумілих комплексів перед високими та стрункими жінками на кшталт Ірини, однак Юрій тримався поряд із нею напрочуд мужньо, іноді навіть гордо випинаючи вгору підборіддя), із темним волоссям, що гармонійно поєднувалося з упевненим поглядом та акуратною борідкою. Простий юнак, який, проте, хапнув кілька ковтків влади перед десятками притуплених молодістю студентських очей. Устромивши руки до кишень, він усміхнувся, немов запрошуючи до пекла знущань із древніх.
– Юро, уже з початку навчального року діставати будеш? – У голосі Михайлівни забриніли нотки злості.
– Аякже. На цей семестр я підготував аж тридцять дві сторінки жартів для вас, Михайлівно.
– Вітаю в колективі, Даліборе, – з-за спини прозвучав іще один голос.
Солідний чолов’яга десь за п’ятдесят мав найбільш поважний із-посеред усіх присутніх вигляд. Віктор Петрович Лук’янов одним поглядом припинив словесну колотнечу Юрія та Михайлівни – ті враз замовкли. Чоловік красувався густими бровами, що ледь не утворювали суцільну лінію над переніссям, і пишними вусами, які огинали сухі й потріскані губи. Від нього пахло дорогими парфумами, якими він щодня зрошував комірець незмінно білої сорочки.
Віктор Петрович простягнув руку для потиску, на що я люб’язно відповів. Його рукостискання могло повністю схарактеризувати його в міру суворий характер. Погляд був спокійним і напрочуд мудрим.
– Дякую, – мовив я задоволено. – Упевнений, почуватимусь, як удома.
– Тільки в трусах самих не ходи, а то один уже хотів. – Михайлівна кивком указала на Юрія. Той лише невинно стенув плечима.
– Можеш зайняти той стіл у куті.
Віктор Петрович показав у куток кабінету. Перед набитою документами шафою стояв непоказний коричневий стіл. Фарба стільниці де-не-де потріскалася, а верхній правий, ближче до проходу кут вкривали залишки клейких папірців, свого часу так і не віддертих.
– У шухлядах, можливо, знайдеш якісь речі колишнього
