невтішний кінець історії, – уже серйозно промовив Юрій. – Тобто твій батько знав, як усе закінчилося з Далібором, але однаково вирішив назвати тебе цим ім’ям?
– Направду майже всі історії мають невтішний кінець. Святий Юрій загинув, захищаючи віру свого батька, коли імператор Діоклетіан19 почав гоніння на християн. Але чомусь тебе однаково назвали Юрієм. Важливо вибрати з історій те, що надихає й дає змогу чогось навчитися. Далібор був прикладом людяності та непохитного духу.
Колеги мовчали.
– До речі, ім’я не таке вже й рідкісне. Щоправда, тільки за межами нашої країни. У Словенії є футболіст Далібор Стевановіч, у Швеції – олімпійський медаліст із гандболу Далібор Додер, а в Боснії – відомий гросмейстер Далібор Стояновіч.
– Знаєш таких людей? – У голосі Ірини вчувалася повага з краплею захоплення. – Похвально.
На щоки ледь помітно поліз рум’янець, і я волів би думати, що причина тому – алкоголь.
– Просто не вперше відповідаю на це запитання. Воно так само поширене в Україні, як і, може, Теодор чи той самий Дзвенислав. Та хочу відзначити: зараз дедалі більше людей називає своїх дітей такими рідкісними іменами. Це тішить.
– А що там стосовно Криму? Ми всі краєм вуха чули ту історію в новинах, але це було півтора року тому й абсолютно без деталей. Це найбільш дивує, адже в інтернеті мала б з’явитися хоч якась інформація – правдива чи ні. Але Google майже нічого не видає.
– Та не було про що й писати – невеличка катавасія з місцевими хуліганами. Нічого особливого.
Подумки я благав, аби хтось спрямував розмову в інше русло. Пам’ять навідріз відмовлялася відновлювати страшні події того вечора. Я волів би назавжди забути його. Після прибуття додому мене тільки те й робили, що шматували зусібіч тисячами запитань і докорів. Ще й Лука, залишений на місяць під опікою моєї тітки, сприйняв це не надто схвально. То були одні з найвиснажливіших у моєму житті днів.
– Ну гаразд, – Віктор Петрович узяв ситуацію у свої руки, – може, ще не час – то ти кажи. Чи в тебе секрети якісь – це ми теж зрозуміємо. А якщо переховуєшся від Інтерполу, то ти не один такий: Михайлівна свого часу на ректора настрибнула.
– Як настрибнула?
– Ні, не в тому значенні. Тодішній ректор почав вимагати від нашого колишнього викладача звітність про трійки та комісійні талони студентів. А що вдієш, як той був чистою душею, сама доброта. Та й викладати вмів, наче дар від Бога мав. От студентики його повсякчас отримували оцінки, не нижчі за четвірки. Але ж ні, ректорові подавай мінімум трійок, які ми мусили якось та й розкидати. Ми довго вже боремось із цією системою. Дещо вдається, а дещо – ні, як коли пощастить. Отож Михайлівна скочила захищати Захара, аж руками почала махати перед обличчям ректора. А пан цей – ще той фрукт. Узявся пащекувати до нашої мадами! Та й учепилася в нього зубами. Слово честі. Без перебільшень. Здається, за руку вкусила, але її версія…
– Вухо я йому відгризла,
Ґай Аврелій Валерій Діоклетіан (лат.
