в давніх і забутих тамтешніх мешканців, що ж таке трапилося. Він зіперся на якийсь мур, і його наплічник зіслизнув долі.
– Знаєш, що з тобою? – запитала кохана й сама ж відповіла: – Я знаю, бо вже пройшла через таке на батьківщині під час бомбардувань. За весь той час твоя мозкова активність сповільнилась, і кров не промивала у звичайний спосіб судини всього тіла. Це минеться за дві чи три години. Та все одно купимо аспірину на зупинці.
Вона взяла його наплічник, підтримала його й примусила йти – спочатку повільно, а потім швидше.
Ну й жінка, яка жінка! Шкода, що коли він запропонував поїхати разом в обидва центри світу – до площ Пікаділлі та Дам, – вона сказала, що втомилася подорожувати та, щиро кажучи, вже його не кохає. Кожен мав іти своїм шляхом.
Потяг зупинився, і через вікно вже можна було побачити страхітливий напис кількома мовами: «МИТНИЦЯ».
Зайшли кілька митників і почали оглядати вагони. Пауло вже дещо заспокоївся, екзорцизм скінчився, але одна фраза з Біблії, власне, з Книги Іова, не виходила йому з голови: «…і те, чого лякавсь я, надійшло на мене» (Іов 3:25).
Треба було контролювати себе: будь-хто може зачути його страх.
Усе добре. Коли, як сказав аргентинець, станеться найгірше й не пропустять – немає проблеми. Є й інші кордони, які можна перетнути. І, якщо й це не вдасться, завжди лишається другий центр світу – площа Пікаділлі.
Він відчував безмежний спокій, знов проживши жах півторарічної давнини. Усе просто треба зустрічати без страху, ніби звичайну життєву подію, – ми не обираємо, що з нами станеться, але можемо вибрати спосіб, як на це реагувати.
І він усвідомлював, що донині рак несправедливості, відчаю й безсилля почав давати метастази в його астральному тілі, але тепер чоловік уже був вільний.
Він починав заново.
Митники зайшли в купе, де сиділи Пауло з аргентинцем та ще четверо незнайомців. Як він і передбачав, митники наказали їм двом вийти з вагона. Назовні було трохи зимно, але ще не настала глибока ніч.
Природа має цикл, що повторюється в душі людської істоти: рослина дає квітку, аби бджоли зліталися й допомагали творити плід. Плід дає насіння, яке знов перетворюється на рослини, що знов-таки розкривають квітки, котрі прикликають бджіл, аби ті запліднили плоди – і так до кінця віків. Ласкаво просимо, осене, хай собі йде старе, жахи минулого, а нове постає.
З десяток хлопців та дівчат провели в приміщення. Ніхто нічого не казав, і Пауло намагався триматися якомога далі від аргентинця, який це помітив і не нав’язував свого товариства, ні про що не питаючи. Певно, у той момент він розумів: його оцінюють, у хлопця з Бразилії, мабуть, є якісь підозри, та він побачив, що обличчя Пауло, спочатку ніби вкрите тінню, уже знову світилося (можливо, «світилося» було перебільшенням, але принаймні неабияка засмученість кількома хвилинами тому тепер уже зникла).
Людей почали викликати по одному до якогось приміщення, і ніхто не знав,
