кохана, переконана, що це напад. – Там, нагорі, у мене є каблучка з діамантами.
Та пару вже тримали за передпліччя й підштовхували наперед, відірвавши одне від одного. На порожній вулиці стояли два автомобілі без номерів, біля яких – ще двоє чоловіків, один тримав їх під прицілом.
– Не рухатися, жодних підозрілих жестів. Маємо вас обшукати.
І заходилися брутально облапувати обох. Кохана спробувала ще сказати щось, тоді як Пауло занурювався в якийсь ніби транс, абсолютний жах. Єдине, що він міг робити, – це скоса дивитися, чи не було поряд свідка, який би викликав поліцію.
– Стули пельку, хвойда, – сказав один із незнайомців.
Вони видерли їхні сумки з паспортами та грошима й посадовили кожного на задні сидіння різних автівок. Пауло навіть не мав часу поглянути, що відбувалося з коханою, і так само вона не знала, що коїлося з ним.
Усередині був іще один чоловік.
– Одягніть це, – сказав він, простягаючи йому каптура. – І ляжте на підлогу.
Пауло зробив, що йому казано. Мозок уже не реагував. Автомобіль рвонув із місця. Йому хотілося сказати, що родина має гроші, що заплатить за нього будь-який викуп, та слова застрягали в горлі.
Потяг почав зменшувати швидкість; це, певно, означало, що вони прибувають на кордон з Голландією.
– З тобою все добре, чоловіче? – запитав аргентинець.
Пауло ствердно кивнув головою, шукаючи приводу побалакати й так прогнати ті думки. Уже більше року минуло, відколи він був у Вілі-Велі, і в більшості випадків йому вдавалося тримати під контролем отих чортів у голові, та коли слово ПОЛІЦІЯ потрапляло в його поле зору – навіть коли це був звичайний митник, – жах повертався. Проте цього разу страх супроводжувався цілою історією, яку він уже розказав деяким друзям, але завжди дистанціюючись, ніби споглядав самого себе. Але тепер – уперше – він оповідав історію для себе самого.
– Якщо нас затримають на кордоні, немає проблеми. Поїдемо до Бельгії й потрапимо через інше місце, – продовжив аргентинець.
Тепер Пауло вже не надто хотів балакати з цим типом – параноя верталась. А коли він і справді везе важкі наркотики? А якщо ті вирішать, що він його співучасник, та й запроторять його до в’язниці – аж доки не доведе свою невинуватість?
Потяг зупинився. Це була ще не митниця, а маленька станція бозна-де, на якій увійшло двоє, зійшло п’ятеро. Аргентинець, бачачи, що Пауло не був надто схильний до балачки, лишив його зі своїми думками, але непокоївся: той геть змінився на лиці. І ще раз спитав:
– То як, з тобою все гаразд, еге ж?
– Я займаюсь екзорцизмом.
Аргентинець зрозумів і більш не сказав нічого.
Пауло знав, що там, у Європі, такого не траплялося. Точніше, ставалося в минулому – і він завжди питав себе, як же люди, прямуючи до газових камер у концентраційних таборах або вишикувані перед братською могилою, побачивши, як
