наближається до дверей, одягни його знов. Щойно в нас буде необхідна інформація – тебе звільнять.
– А моя кохана? – далі кричав він.
На це він не заслужив. Хоч би яким поганим сином він був, хоч би скільки головного болю завдав батькам, але не заслужив на таке. Він був невинуватий, та якби в той момент мав у руці зброю, здатен був би розстріляти там усіх. Немає відчуття жахливішого, ніж нести покарання за те, чого ніколи не робив.
– Не хвилюйтеся. Ми не виродки й не насильники. Просто хочемо покінчити з тими, хто намагається покінчити з країною.
Чоловік вийшов, гримнувши дверима, і Пауло зняв каптур. Він був у звуконепроникній кімнаті, тому й перечепився об поріг, коли заходив. Праворуч установлене велике тьмаве скло – певно, аби стежити за ув’язненим тут. На стіні були дві чи три вибоїни від куль, і, здавалося, з одної звисала волосинка. Та треба було вдавати, що йому все це не цікаво.
Він оглянув своє тіло – криваві подряпини, що він сам же й зробив, – обмацав себе всього й виявив, що йому нічого не зламали – то були майстри не залишати тривалих слідів, і, певно, його реакція саме тому їх і відлякала.
Він подумав, що далі вони зв’яжуться з Ріо-де-Жанейро, де підтвердять його госпіталізації й терапію електрошоком, і простежать увесь шлях його з коханою, чий іноземний паспорт, можливо, її б захистив – або й занапастив, бо вона прибула з комуністичної країни.
Якщо він брехатиме, його мучитимуть без упину багато днів. Якщо казатиме правду – мабуть, дійдуть висновку, що він просто обкурений хіпі, дитина заможної родини, і випустять.
Він не брехав і прагнув, аби це швидше зрозуміли.
Він не знав, скільки часу провів там, – вікон не було, світло завжди увімкнене, а єдине обличчя, яке йому вдалося побачити, – то фотографа цього місця тортур. Казарма? Поліцейський відділок? Той наказав зняти каптур, поставив фотоапарат перед його лицем так, аби ніщо не видавало, що він голий, наказав повернутися в профіль, зробив іще одне фото й вийшов, не обмінявшись і словом із ним.
Навіть стук у двері не дозволяв зрозуміти розпорядок: іноді після ранкової кави сніданок подавався дуже скоро, а от на вечерю доводилося надто довго чекати. Коли йому треба було до туалету, він стукав у двері, уже надягши каптура, аж доки тим – мабуть, через матове скло – ставало ясно, чого йому треба. Іноді він пробував заговорити з типом, що супроводжував його до туалету, та без жодної реакції. Самé мовчання.
Більшу частину часу він спав. Одного дня (чи ночі?) спробував помедитувати, як колись, або сконцентруватися на чомусь високому – згадав, що Сан-Хуан де ла Круз казав про темну ніч душі, згадав, що монахи роками самотіють у печерах у пустелі або в горах Гімалаїв, – він міг би наслідувати цей приклад, використати те, що відбувалося, задля спроби перетворитися на кращу особистість. Пауло дійшов висновку, що адміністратор готелю – вони з коханою, певно, були єдиними відвідувачами – їх видав; часом він хотів повернутися й убити його, щойно звільниться, а інколи гадав, що найкращим способом послужити
