в напрямку давнього загубленого міста інків.
Там вони провели незабутні дні – адже до того місця мало кому вдавалось дістатися, хіба тільки тим, хто були Божими створіннями, вільними духом і готовими без страху зустріти невідоме.
Вони спали в покинутих хатах, без дахів, дивлячись на зірки, кохалися, їли, що привезли із собою, щоденно милися геть голими в ріці, яка протікала попід горою, балакали про те, що боги, можливо, насправді були космонавтами й висадилися на Землі в цій місцевості. Усі прочитали ту саму книжку швейцарця, який зазвичай тлумачив інківські рисунки як спробу показати зірки подорожнім, так само вони прочитали Лобсанґа Рампу, тибетського монаха, що говорив про розплющення третього ока, – а потім один англієць розповів усім, хто зібрався на центральній площі Мачу-Пікчу, що той монах звався Сиріл Генрі Госкін і був водопровідником з англійської глибинки, чию особу нещодавно встановили16 й чию справжність уже спростував Далай-лама.
Уся група була досить спантеличена, зокрема тому, що, як і Пауло, вірила, що навіть існувала залоза проміж очей, називана шишкоподібною, чиє справжнє призначення ще не розкрили вчені. Тож третє око існувало – хоча й не в тій формі, як його описав Лобсанґ Сиріл Рампа Госкін.
На третій ранок кохана захотіла повернутися додому й вирішила також – не лишивши найменшого місця для сумнівів, – що Пауло повинен її супроводжувати. Не попрощавшись і не озирнувшись, вони вирушили до схід сонця й два дні спускалися східним схилом гірського пасма в автобусі, набитім людьми, свійськими тваринами, їжею, ремісницькими виробами. Пауло цим скористався, щоб купити барвисту сумку, яку міг скласти й сховати у свій заплічник. Він також постановив ніколи знов не вирушати в автобусну подорож тривалістю більше одного дня.
З Ліми вони автостопом рушили на Сантьяго-де-Чилі – світ був тоді спокійним, автомобілі зупинялися, але відчувався певний острах до того, як парочка була вдягнена. Там, прокинувшись бадьорими, попрохали когось намалювати мапу, як перетнути гори у зворотному напрямку тунелем, що з’єднував країну з Аргентиною. Рушили в бік Бразилії – знов автостопом, тому що кохана сказала, мовляв, гроші, які ще в неї лишалися, могли придатися в якійсь медичній потребі, – завжди така обачна, завжди старша, завжди зі своїм практичним комуністичним вихованням, що ніколи не дозволяло їй повністю розслабитися.
Уже в Бразилії, у штаті, де більшість одержувачів паспорта – блондини з блакитними очима, вони вирішили зробити ще одну зупинку на пропозицію коханки.
– Їдьмо подивитися Вілу-Велю17. Кажуть, що це фантастична місцина.
Вони не здогадувалися про кошмар.
Не передчували пекла.
Не були готові до того, що на них чекало.
Спершу вони проїхали по різних фантастичних унікальних місцях, де щось уже пророчило, що в майбутньому ті будуть зруйновані ордами туристів, котрі мали на думці самі лише закупи та порівняння з принадами власного дому. Але манера,
Для цього австрійський географ, альпініст і тибетолог Генріх Гаррер найняв приватного детектива; з’ясувалося, що Госкін навіть не знав тибетської мови.
Природний парк Віла-Веля в штаті Парана на півдні країни.
