був упевнений, що зараз ірокез поспіхом заряджає свою рушницю (якщо, звісно, відразу не пустився навтьоки).
– Я знаю, що ти озброєний, і не боюся тебе. Тобі, мінгу, вирішувати – бути поміж нами миру чи війні, але піроги ти все одно не дістанеш!
Індіанець, вочевидь розуміючи мову білих, сторожко вийшов із заростей і гордовито витріщився на мисливця – як господар на непроханого гостя. Потім вираз його розмальованого обличчя враз змінився; ірокез опустив свою рушницю і став наближатися, роблячи привітні жести.
– Там дві піроги, – дикун миролюбно здійняв два пальці, – одна мені, інша – тобі!
– Ні, мінгу, так не буде! Човни – чужий товар, тобі не належить жоден із них. Іди своєю дорогою, я нікому не бажаю зла! Розійдімося мирно.
– Розум старого, язик юнака! – вигукнув індіанець. – Добре! Хай буде по-твоєму.
Звіробій дужим поштовхом ноги відігнав легку пірогу від берега, і там, підхоплена течією, вона виявилася поза досяжністю. Ірокез здригнувся, кинув швидкий жадібний погляд у бік човна, що відпливав, проте знову всміхнувся з показною приязню. Потім обличчя дикуна прибрало байдужого виразу.
– Прощавай, брате, – хрипко мовив він. – Пливи зі своїми човнами до Гнізда Водяного Щура. Мінг піде до табору, скаже вождям: ніде не знайшов піроги…
Індіанець обернувся і спокійно пішов у гущавину, тримаючи рушницю під пахвою.
Та щойно мисливець почав лаштуватися до відплиття, як знову відчув небезпеку і кинув швидкий погляд на прибережні зарості. Чорні хижі очі дикуна, мов очі пуми, що чатує на здобич, стежили за ним у просвіт між гілками, а дуло його рушниці вже опустилося врівень із головою Звіробоя.
Ось коли став у пригоді його мисливський досвід. Він блискавично здійняв карабін і вистрілив, майже не цілячись.
Грім двох пострілів злився в один звук, а гори відгукнулися протяжною луною. Звіробій опустив рушницю.
А мінг, пронизливо скрикнувши, мов поранений вовчисько, вискочив на берег і метнув у мисливця свій томагавк. Проте його погляд уже затуманився, рука ослабла, і Звіробій легко спіймав за держак топірець, який просвистів у повітрі. Наступної миті ірокез захитався і, мов сніп, звалився на дрібну озерну рінь. Він іще дихав, хоча рана, напевно, була смертельною, а його помутнілий погляд пантрував кожен рух Звіробоя. Індіанець очікував того, що страшніше за смерть, – останньої ганьби…
– Дурень, – схилився над ним мисливець, – тобі нічого більше боятися. Скальпувати не в моєму звичаї. Я тільки заберу твою рушницю – як трофей – і віднесу її до своєї піроги.
– Стривай! Пити! – прохрипів ірокез. – Дай бідолашному індіанцеві води!
Звіробій узяв пораненого на руки і переніс ближче до води. Тут він допоміг нападникові втамувати спрагу і постарався, як міг, полегшити його страждання. Помираючи, мінг висловив захоплення
