яку вона грала у «Мансарді», фільмі, на зйомки якого вони сюди й приїхали. Це був перший Біллів оригінальний кіносценарій. Також йому було запропоновано режисерський дебют. Слава Богу, він відхилив цю пропозицію; зараз його від’їзд спаскудив би справи нанівець. Він розумів, що вони казатимуть, уся команда. Біллі Денбро зрештою показує свою істинну суть. Черговий сраний письменник, божевільніший за сортирну мишу.
Знає Бог, зараз він і почувався божевільним.
– Я знаю, що в тебе був брат, і ти його дуже любив, а також, що він помер, – продовжувала Одра. – Я знаю, що ти виріс у місті, яке називається Деррі, переїхав у Бенгор приблизно роки за два після того, як помер твій брат, а коли тобі було чотирнадцять, переїхав у Портленд. Я знаю, що твій тато помер від раку легень, коли тобі було вже сімнадцять. І, навчаючись у коледжі, ти написав бестселер, коли ще жив на стипендію і підробітки на текстильній фабриці. Це, мабуть, здалося дуже дивним для тебе… така зміна статків. Зміна перспективи.
Вона повернулася до його боку кімнати, і тоді він побачив це на її обличчі: усвідомлення існування прихованих прогалин між ними.
– Я знаю, що через рік ти написав «Чорні пороги» і приїхав до Голлівуду. А за тиждень до початку зйомок ти познайомився з однією дуже розгубленою жінкою на ім’я Одра Філіпс, яка хоч трішечки розуміла, через що ти пройшов – через скажену декомпресію, – бо за п’ять років до того вона звалася й була просто Одрі Філпот. І та жінка потопала…
– Одро, не треба.
Вона не відривала від нього очей.
– Ох, чому ж ні? Давай розповімо правду, осоромивши диявола. Я потопала. Я відкрила для себе «попери»191 за два роки до того, як зустріла тебе, а потім, через рік, я відкрила кокс, і той виявився ще кращим. Трохи «поперу» вранці, кокс удень, вино ввечері, валіум перед сном. Одрині вітаміни. Забагато важливих інтерв’ю, забагато добрих ролей. Я була так схожа на героїню якогось з романів Жаклін Сюзенн192, що це було аж кумедно. Ти знаєш, що я думаю тепер про ті часи, Білле?
– Ні.
Так і не відриваючись від нього очима, вона сьорбнула чаю і усміхнулась:
– То було, немов бігти по хіднику в Лос-Анджелеському міжнародному. Второпав?
– Ні, аж ніяк ні.
– Там рухомий хідник, – сказала вона. – Приблизно зі чверть милі завдовжки.
– Я знаю той хідник, – сказав він, – але не второпаю, що ти маєш на…
– Просто стій на ньому, і він тебе донесе аж до пункту видачі багажу. Але, якщо хочеш, можеш там не просто стояти. Можеш по ньому йти. Або бігти. І тобі здаватиметься, ніби ти просто прогулюєшся, або робиш звичну пробіжку підтюпцем, або біжиш як звичайно, або щодуху робиш спринтерський ривок – неважливо, – бо твоє тіло забуває, що насправді ти робиш те, що перевищуєш ту швидкість, з якою вже рухається сам хідник. Ось тому в них там, перед кінцем, є оті знаки: «УПОВІЛЬНІТЬСЯ» та «РУХОМИЙ ХІДНИК». Коли я зустріла тебе, я почувалася так, ніби
Poppers – сленгова назва амілнітриту й схожих за складом ліків, які віддавна використовуються для інгаляцій при серцевих нападах і певних отруєннях; рекреаційний наркотик, що викликає розслаблення, ейфорію, зменшує кров’яний тиск.
Jacqueline Susann (1918—1974) – актриса й письменниця, чий перший роман «Долина лялечок» (1966) став світовим бестселером; у сюжеті йдеться про трьох успішних жінок, чия залежність від стимуляторів, антидепресантів та снодійних призводить їх до саморуйнації.
