Ісусе, Білле!
– Я здогадуюсь, ти дивуєшся, чому я ніколи тобі цього не розповідав. Направду, мене й самого це дивує. Ми одружені вже одинадцять років, а до сьогодні ти нічого не знала про те, що трапилось з Джорджі. Я знаю про всю твою родину – навіть про твоїх тіточок і дядьків. Я знаю, що твій дід загинув у себе в гаражі в Айова-Сіті, коли п’яним дрочився з мотопилою. Я знаю всі ці речі тому, що одружені люди – не важить, як дуже вони заклопотані, – дізнаються з часом про все. А якщо їм стає нудно і вони перестають слухати, все одно це запам’ятовується – автоматично. Чи ти вважаєш, що я неправий?
– Ні, – тихо відповіла вона. – Ти правий, Білле.
– І нам завжди було легко розмовляти одне з одним, хіба не так? Я маю на увазі, ніхто з нас не знудився до такого ступеня, щоб все почало відбуватися автоматично, правда ж?
– Ну, – мовила вона, – я завжди досі вважала, що це так.
– Годі, Одро. Ти знаєш все, що відбувалося зі мною впродовж останніх одинадцяти років мого життя. Про кожну угоду, кожну ідею, кожну застуду, кожного друга, кожного, хто зробив мені капость чи намагався зробити. Ти знаєш, що я спав з Сюзен Бравн. Ти знаєш, що інколи я стаю сльозливим, коли п’ю і надто гучно слухаю платівки.
– Особливо «Вдячного мертвяка», – уточнила вона, і він розсміявся. Цього разу і вона посміхнулась йому навзаєм.
– Ти також знаєш найважливіше з усього – мої сподівання.
– Так. Гадаю, що так. Але це… – вона затнулась, похитала головою, хвильку подумала. – Білле, яким чином цей дзвінок пов’язаний з твоїм братом?
– Дозволь мені дійти до цього своїм шляхом. Не підштовхуй мене в епіцентр цього, бо ти мене так пов’яжеш. Воно таке величезне… і таке… химерно-жахливе… що я намагаюся хіба крадькома до нього наблизитися. Розумієш… мені ніколи не спадало на думку розповісти тобі про Джорджі.
Вона поглянула на нього нахмурено, легенько струснула головою:
– Не розумію.
– Одро, я намагаюся тобі пояснити, що протягом двадцяти чи й більше років я навіть не думав про Джорджі.
– Але ж ти розповідав мені, що в тебе був брат, якого звали…
– Я озвучував просто певний факт, – сказав він. – Ото й усе. Його ім’я було просто словом. Воно не відкидало жодної тіні в моїй душі.
– Проте, я гадаю, мабуть, воно відкидало тінь у твоїх сновидіннях, – зауважила Одра. І то голосом дуже тихим.
– Ті стогони? Плач?
Вона кивнула.
– Припускаю, що ти маєш рацію, – погодився він. – Фактично, ти майже напевне права. Але сни, яких не пам’ятаєш, не рахуються, хіба не так?
– Ти дійсно хочеш сказати мені, що зовсім ніколи не думав про нього?
– Так. Саме це я й кажу.
Вона похитала головою, відверто не вірячи.
– Навіть про те, як жахливо він загинув?
– До сьогодні ні, Одро.
Вона
