що ми обіцяли, сказав він, і ми таки обіцяли. Ми тоді пообіцяли. Всі ми. Кожен із нас, дітей. Ми стояли в ручаї, що протікав Пустовищем, взявшись колом за руки, стояли й надрізали собі долоні уламком скла, і то було так, наче зграйка дітлахів грається у кровних братів, от тільки то було справжнім.
Він простягнув до неї долоні, і посередині обох вона побачила щільно прокреслену драбинку з білих ліній, які могли бути зарубцьованими шрамами. Вона тримала в своїх руках його руку – обидві його руки – безліч разів, але ніколи раніше вона не помічала в нього на долонях цих шрамів. Вони були блідими, це так, але вона б ніколи не повірила…
А вечірка! Та вечірка!
Не та, на якій вони познайомилися, хоча ця, друга, стала щасливим, як у книзі, фіналом для тієї першої, адже проводилася з нагоди закінчення зйомок «Лігва Чорного Демона». Ця була бучною і п’яною – абсолютно традиційна для каньйону Топанга вечірка196. Можливо, трохи менш безпутною, ніж більшість лос-анджелеських вечірок, на яких вона бувала, тому що зйомки пройшли краще, ніж вони мали бодай якесь право на те сподіватися, і всі присутні це розуміли. Для самої Одри Філіпс вона виявилася ще кращою, тому що тоді вона закохалася у Вільяма Денбро.
Як там звали ту самозвану хіромантку? Одра тепер уже не могла пригадати, тільки те, що та була однією з двох асистенток гримера. Одра пригадала, як посеред вечірки та дівчина здерла з себе блузку (під якою виявився вельми прозорий ліфчик) і зав’язала її в себе на голові на кшталт циганської хустки. Добряче накурвшись трави й напившись вина, вона ворожила по долонях всю решту вечора… у будь-якому разі, поки не відключилася.
Зараз Одра вже не могла згадати, доброю чи поганою була ворожба тієї дівчини, дотепною чи дурною: вона й сама того вечора була доволі сильно під кайфом. Але Одра точно пам’ятала, як у якийсь момент та дівчина вхопила їхні з Біллом руки й оголосила, що вони ідеально пасують одне одному. Ви наче двійнята, сказала вона. Одра пригадала, як вона не без ревнощів дивилася на те, як та дівчина водить своїм елегантно лакованим нігтем уздовж ліній його долоні – яким ідіотичним це їй видавалося в химерному середовищі голлівудської субкультури Лос-Анджелеса, де для чоловіка поплескати жінку по задку така ж рутинна справа, як у Нью-Йорку цьомкнути в щічку! Проте було щось інтимно-млосне в тих узорах.
Тоді на долонях Білла не було жодних білих шрамів.
Вона спостерігала за тим фарсом очима закоханої жінки й зараз була впевнена у своїй пам’яті. Впевнена у факті.
І сказала тепер про це Біллу.
Він кивнув:
– Ти права. Тоді їх не було. І, хоча я не можу гарантовано заприсягтися, гадаю, їх не було ще минулого вечора у «Плузі й бороні». Ми там знову з Ралфом з’ясовували армрестлінгом, хто платить за пиво, і, думаю, я б помітив.
Він посміхнувся. Усмішка та була сухою, позбавленою гумору, зляканою.
– Я думаю, вони повернулись, коли зателефонував Майк Хенлон. Ось що я думаю.
– Білле,
Topanga – поселення на заході Лос-Анджелеса серед заповідних гір Санта-Моніка в долині, що виходить на берег Тихого океану; там живе чимало знаменитостей, діють різні культурні заклади й фестивалі, проводяться приватні й корпоративні заходи тощо.
