Вона вловила себе на вельми непростій думці й спробувала відштовхнути її, але та не йшла геть. Якщо припустити, що насправді Біллу телефонував Ралф Фостер, кликав його на годинку до «Плуга і борони» помірятись силою рук або пограти в нарди або, скажімо, з приводу того чи іншого питання дзвонив продюсер «Мансарди» Фредді Фаєрстоун? Може, це був навіть «неправий дзвінок», як це називає та вельми британська дружина лікаря з їхньої вулички.
До чого призвели ці думки?
Звісно, до ідеї, що всі ці балачки про Деррі з Майком Хенлоном є не чим іншим, як результатом галюцинації. Галюцинації, викликаної зачатками нервового зриву.
«Але ж ті шрами, Одро, як ти поясниш ті шрами? Він правий. Їх там не було… а тепер вони є. Це правда, і ти це знаєш».
– Розкажи мені решту, – промовила вона. – Хто вбив твого брата Джорджа? Що зробив ти й ті інші діти? Що ви тоді пообіцяли?
Він підійшов до неї, немов старомодний залицяльник, що просить шлюбу, опустився перед нею на коліна і забрав її руки в свої.
– Гадаю, я міг би тобі розповісти, – сказав він м’яко. – Гадаю, якби я дійсно цього хотів, я зміг би. Більшість того я не пам’ятаю навіть тепер, але щойно я почну розказувати, воно до мене повернеться. Я відчуваю ті спогади… вони очікують свого народження. Вони – як наповнені дощем хмари. Тільки цей дощ був би дуже брудним. Рослини, що зростатимуть після такого дощу, будуть монстрами. Можливо, я зможу зустріти це без страху разом з іншими…
– Вони знають?
– Майк сказав, що подзвонив їм усім. Він думає, вони приїдуть… можливо, окрім Стена. Він сказав, що в Стена був дуже дивний голос.
– Все це звучить для мене дуже дивним. Ти дуже сильно мене лякаєш, Білле.
– Вибач, – поцілував він її. Таке відчуття, ніби її поцілував якийсь абсолютний незнайомець. Вона впіймала себе на тому, що ненавидить того чоловіка, Майка Хенлона. – Я думав, що мушу пояснити стільки, скільки можу; я думав, так буде краще, ніж просто вислизнути геть у ніч. Підозрюю, дехто з них може саме так і зробити. Але я мушу їхати. І думаю, Стен буде там, неважливо, наскільки дивно звучав його голос. Чи, може, це тому, що я не в змозі уявити себе, ніби не їду.
– Через твого брата?
Білл повільно похитав головою.
– Я міг би тобі так і сказати, але це було б брехнею. Я любив його. Я розумію, як це дивно звучить після того, як я був розказав тобі, що не думав про нього близько двадцяти років, але я дуже збіса любив того хлопчика. – Він стиха усміхнувся. – Він був ще тим пришелепком, але я його любив. Розумієш?
Одра, в якої була молодша сестра, кивнула:
– Я розумію.
– Але це не через Джорджа. Я не можу пояснити, що там. Я… – Він задивився крізь вікно в ранковий туман. – Я почуваюся так, як мусить почуватися пташка, коли надходить осінь і вона розуміє… якось вона розуміє, що мусить летіти додому. Це інстинкт, бейб… І мені здається,
