я, чудово вмів будувати всякі речі. Ми всі стояли там, і в правій руці я тримав ліву руку Бев Марш, а в лівій – праву Річі Тозіера. Ми стояли там у воді, наче баптисти Півдня після зборів у наметі, і, пам’ятаю, я побачив на обрії Деррійську водонапірну Вежу. Вона була такою білою, якими, як можна собі уявити, мусять бути шати архангелів, і ми пообіцяли, ми присяглися, що, якщо воно не минулося зовсім, якщо воно коли-небудь почне відбуватися знову… ми повернемося назад. І візьмемося за нього знову. І припинимо його. Назавжди.
– Припините що? – скрикнула вона, раптом розлючена на нього. – Що припините? Про що таке ти тут к херам розводишся?
– Мені не хотілося б, аби ти п-п-питалася… – почав Білл і враз зупинився. Вона побачила, як вираз спантеличеного ляку поширився його обличчям, наче якась пляма. – Дай мені сигарету.
Вона подала йому пачку. Він закурив. Вона ніколи раніше не бачила, щоб він курив сигарети.
– Колись я був ще й заїкуватим.
– Ти заїкався?
– Так. У ті давні часи. Ти казала, що я єдиний чоловік у Лос-Анджелесі з усіх, кого ти там знала, хто наважувався говорити повільно. Правда в тім, що я не наважувався говорити швидко. То була не рефлексія. Не розважливість. Не мудрість. Усі заїки, хто виправився, говорять дуже повільно. Це один з тих трюків, яких навчаєшся – як ото перед тим, як відрекомендуватися комусь, думати про власне друге ім’я, тому що заїки мають більше проблем з іменниками, ніж з будь-якими іншими словами, і з усіх слів у всьому світі найбільшу проблему для них становить власне ім’я.
– Заїкався, – вона мляво посміхнулася, так, немов він щойно був розповів якийсь анекдот, а вона не второпала суті.
– Поки не загинув Джорджі, я заїкався ще помірно, – сказав Білл, він уже почав чути, як слова подвоюються в його голові, немов на безкінечно малі відтинки віддаляючись у часі: з рота все лилося гладенько, у його звичайній повільно-ритмічній манері, але в голові він чув, як певні слова – Джорджі чи помірно — йдуть внапустку, перетворюючись на Дж-Дж-Джорджі та п-п-помірно. – Я маю на увазі, що інколи в мене траплялися насправді важкі моменти – зазвичай, коли мене викликали на уроці, а особливо коли я добре знав відповідь і хотів її виголосити, – але здебільшого я міг впоратися. Після того як загинув Джорджі, стало набагато гірше. Потім, коли мені вже було років десь чотирнадцять-п’ятнадцять, справи в мене знову почали покращуватися. У Портленді я почав ходити до середньої школи Шевруса197, і там була така місіс Томас, просто чудовий логопед. Вона навчила мене кількох добрих трюків, як-от думати про власне друге ім’я перед тим як промовити вголос: «Привіт, мене звуть Білл Денбро». Я там якраз почав вивчати французьку, і вона порадила мені переходити на французьку, якщо я занадто сильно спотикався на якомусь слові. Отже, якщо стоїш і почуваєшся найграндіознішим у світі довбнем, повторюючи знов і знов, наче тріснута грамплатівка, «ц-ц-ця к-к-кни…», тоді переходиш на французьку і з язика в тебе легко спливає «ce livre». Кожного разу спрацьовувало.
Jean-Louis de Cheverus (1768—1836) – католицький священик, який емігрував з революційної Франції до Америки, де за три місяці вивчив англійську мову і став першим єпископом Бостонської дієцезії, шанованим також новоанглійськими пуританами; його ім’ям названо єзуїтську школу в Портленді, яка має статус підготовчого до коледжу закладу.
