style="font-size:15px;"> – Я люблю тебе.
– І я тебе, – поклавши слухавку, я розвертаюсь до Омара, який усе ще сидить на моєму столі; обтягнуті джинсами ноги схрещені на рівні щиколоток. – Метт передає тобі привіт, – кажу я.
– Он воно як! Це з ним ти зібралася на Бора-Бора? Плануєте відпустку? – Він знову розпливається в широкій усмішці.
– Теоретично, – відказую я, видавши слабкий смішок. Ця відповідь лунає достатньо жалюгідно, аби мої щоки залив рум’янець.
На якусь мить він затримує на мені погляд, але, на щастя, швидко відводить очі й коситься на свій зап’ясток.
– Ну добре, вже десять хвилин на одинадцяту. – Тепер він схрещує щиколотки іншим чином й нахиляється вперед. На його обличчі читається неприховане збудження. – Що ти знайшла для мене?
Омар займається цим довше, ніж я. Щонайменше десятиліття. Він шукає «кротів» у США, а я намагаюсь викрити тих, хто керує шпигунською мережею. Жоден із нас не досяг успіху. Його незгасний ентузіазм завжди дивує мене.
– Поки що нічого. Я навіть не встигла продивитися файли. – Я киваю на екран, де завантажується програма. Наступної миті переводжу очі на чорно-білу світлину, прикріплену до стіни, неподалік від малюнків моїх дітей. Юрій Яков. Товсте обличчя, на якому застиг суворий вираз. Ще кілька натискань на мишку, і я увійду до його комп’ютера. Я зможу бачити те, що бачить він, читати те, що читає він, ознайомитись з усіма файлами. Маю надію, що мені вдасться довести, що він – російський шпигун.
– Хто ти, дівчино? І що ти зробила з моєю подругою Вівіан? – усміхаючись, питає Омар.
Він справедливо докоряє мені. Якби я не стояла в черзі до «Старбакса», я б відкрила програму о десятій і мала б кілька хвилин, аби проглянути її. Я знизую плечима й указую на екран:
– Я працюю. – Я киваю в бік телефону. – У будь-якому разі нам доведеться зачекати. Елла захворіла. Мені треба відвезти її додому.
Він драматично зітхає.
– Біда з цими дітьми! Постійно крадуть наш час.
Якийсь рух на екрані привертає мою увагу, і я підсуваю стілець ближче. «Афіна» нарешті завантажилась. Звідусіль спалахують червоні банери. З’являються низки слів – кожне вказує на ступінь контролю й секретності інформації. Що довший текстовий фрагмент, то вищий ступінь секретності. Цей фрагмент є надзвичайно довгим.
Я клікаю на одне попередження, потім – на інше. Кожен клік – вираження моєї згоди. Так, я знаю, що отримую доступ до секретної інформації. Так, я знаю, що не можу оприлюднювати її – інакше надовго сяду у в’язницю. Так, так, так. Мерщій покажіть мені інформацію!
– Там щось є, – каже Омар. Я згадую, що він тут, і краєчком ока позираю на нього. Він навмисно відвертається, уникає дивитися на екран, поважаючи мій особистий простір. – Я це відчуваю.
– Сподіваюсь, – бурмочу я. І це правда. Хоча я знервована.
Моя стратегія ґрунтується на припущеннях. Суцільна лотерея. Я створила приблизний портрет куратора, спираючись
