другу світлину. Рудоволоса жінка з яскраво-блакитними очима й широкою усмішкою. Інший портрет, інший потенційний «кріт». Я витріщаюсь на неї. Якась думка не дає мені спокою, я не можу відкинути її. Це ж просто зображення. Жодних особистих даних, жодної контактної інформації, якою міг би скористатися керівник.
Хай там що, а це виглядає підозріло. Портрети друзів. Можливо, Юрій не є тим невловимим куратором, якого я сподівалася викрити, тим чоловіком, на пошуки якого Управління витратило чимало зусиль. Може, він – вербувальник? Ці п’ятеро людей, вочевидь, є важливими для нього. Гарні кандидатури?
Я двічі клікаю на третє зображення, і на екрані з’являється обличчя. Крупний план. Таке знайоме, рідне обличчя… от тільки я не розумію, як це обличчя потрапило сюди. Цілковита несподіванка. Я розгублено кліпаю очима – один раз, двічі. Мій мозок намагається встановити зв’язок між тим, що я бачу, і тим, що це може означати. Час немовби зупиняється. У мене виникає відчуття, ніби чиїсь крижані пальці стискають моє серце, і все, що я чую, – шум у вухах.
Переді мною обличчя мого чоловіка.
Розділ 2
ХТОСЬ НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДО МОГО КАБІНЕТУ. Я чую відлуння кроків попри шум у вухах. На якусь хвильку туман, що огортав мій розум, розсіюється, змінюючись чітким імперативом: сховай це. Я спрямовую курсор на значок «×» у правому верхньому кутку, натискаю на нього, і обличчя Метта одразу зникає.
Я розвертаюсь до джерела звуку, до розсувної перегородки, що відділяє мій кабінет від інших. Це Пітер. Він прямує до мене. Чи встиг він щось побачити? Я переводжу погляд до екрана. Жодних зображень – лише відкрита папка й п’ять рядків тексту. Чи вдалося мені вчасно закрити файл?
Настирливий голос у моїй голові питає мене, чому я так переймаюсь. Чому відчуваю потребу сховати світлину. Це ж Метт. Мій чоловік. Хіба я не повинна мчати до представників служби безпеки, аби запитати їх про те, яким чином світлина мого чоловіка потрапила до росіян? Мені стає млосно у животі.
– Ти підеш на збори? – мовить Пітер, здіймаючи одну брову над окулярами у товстій оправі.
Він стоїть переді мною. На ньому штани кольору хакі, легкі мокасини й сорочка з застебнутими до самої шиї ґудзиками. Пітер – провідний фахівець у нашому відділі, «пережиток радянських часів», мій наставник упродовж останніх восьми років. Найбільш обізнаний експерт з питань російської контррозвідки. Спокійний і стриманий. Неможливо не поважати його.
У виразі його обличчя я не помічаю нічого дивного. Звичайне питання. Чи піду я на ранкові збори? Здається, він не бачив світлину.
– Ні, не можу, – відповідаю я. Мій голос лунає пронизливо й неприродно, тож я намагаюсь стишити його, приховати тремтіння. – Елла захворіла. Мені треба відвезти її додому.
Він киває. Точніше, трохи нахиляє голову. Його обличчя спокійне й незворушне.
– Сподіваюсь, вона одужає, – каже він і відходить
