ошелешив нас дивними заявами, що суперечили всьому, що ми знали напевно. Зрештою він безслідно зник, а ми в подальшому згадували його як «Дмитра Брехуна».
Відтак проект припинив існування. Керівництво не підтримувало ідею публічного визнання того, що у Штатах переховуються «кроти». Це було б рівнозначно визнанню нашої неспроможності знайти їх. До того ж насторожувала ймовірність маніпуляцій з боку росіян – появи подвійних агентів, здатних збити нас зі сліду. Вони вщент розкритикували план Омара й рішуче відхилили його. «Нас переслідуватимуть сотні фейкових агентів, подібних до вашого Дмитра», – таким був остаточний вердикт. Ця історія поставила крапку на багатообіцяючому старті кар’єри мого друга. Відтоді йому доводилося грати другорядні ролі й щодня виконувати нудну, виснажливу, невдячну роботу.
Екран змінює колір, і з’являється маленька іконка з іменем «Юрій». Я завжди переживаю радісне збудження, коли бачу імена потрібних нам людей, усвідомлюючи, що ми відчинили вікно до їхнього віртуального життя, до інформації, яку вони вважають приватною. Омар підводиться, наче почувши моє невисловлене прохання. Йому відомо про наші спроби викрити Юрія. Він – один із небагатьох агентів Управління, ознайомлених із цією програмою. І найпалкіший прихильник моєї ідеї, який вірить у мене більше за будь-кого. Однак він не має безпосереднього доступу до «Афіни».
– Зателефонуєш мені завтра? – питає він.
– Домовились, – відказую я.
Щойно Омар відходить від мого столу, я зосереджусь на зображеннях на екрані. Я двічі клікаю на іконку – з’являється вставка в червоній рамці. Всередині я бачу дзеркальне відображення комп’ютера Юрія, що дає мені можливість продивитися документи. У моєму розпорядженні лише кілька хвилин. Потім я мушу швидко вийти з системи. Але цього часу цілком достатньо для поверхового огляду.
Синє тло вкрите бульбашками різних розмірів і відтінків блакитного. Збоку видніються іконки, охайно розташовані у чотири ряди. Половина з них – теки. Всі назви файлів написані кирилицею. Хоча я розпізнаю літери, переважна більшість слів мені незрозуміла. Кілька років тому я почала вивчати російську, але саме тоді народився Люк, і я вже не мала можливості повернутися до занять. Я знаю найпростіші слова та фрази. От і все. Коли йдеться про складніші речі, я покладаюсь на наших лінгвістів або на програми машинного перекладу.
Я відкриваю деякі папки й проглядаю документи, що містяться в них. Купа сторінок з російськими текстами, надрукованими стислим шрифтом. Усупереч здоровому глузду, мене охоплює розчарування. Наївно розраховувати, що росіянин, який сидить за своїм комп’ютером у Москві, називатиме файли англійською й писатиме англомовні тексти на кшталт: «Список таємних агентів у США». Я розумію, що шукаю зашифровану інформацію. Я лише сподіваюсь знайти якусь підказку, захищений файл, щось відверто приховане.
Як засвідчує наш попередній досвід проведення спецоперацій високого
