ЦРУ. Понад усе на світі вона полюбляє дві речі – віскі та спогади про дні минулої слави. Якось вона навчила мене відкривати замок кредитною карткою та шпилькою, що її я знайшла на дні своєї сумки, одну з тих, якою ми підколюємо волосся Еллі під час уроків балету.
Я заперечно хитаю головою.
– Дитина захворіла.
– Кляті віруси.
Марта опускає руку й прямує далі. Я посміхаюсь іншим колегам, які проходять повз мене. Все нормально. Щойно вони опиняються в скляному кубі, і Берт зачиняє двері, я розвертаюсь до комп’ютера. Купа файлів, павутиння російських слів. Мене проймає дрож. Я дивлюсь на годинник у нижньому кутку екрана. Я мала піти звідси три хвилини тому.
Гострий біль пронизує мій живіт. Я не можу піти зараз. Але ж вибору немає. Якщо я запізнюсь, ми отримаємо друге попередження. Після третього попередження наших дітей відрахують. Цей заклад є престижним, тож чимало людей зареєструвалися в списках очікування. Керівництво попрощається з нами без жодних вагань. До того ж, я нічого не змогла би вдіяти, навіть якби залишилася на роботі.
Існує один надійний спосіб дізнатися, яким чином світлина Метта потрапила туди. Про перегляд інших файлів не йдеться. Мені стає зле. Я закриваю «Афіну» й вимикаю комп’ютер. Потім, підхопивши сумку й пальто, прямую до дверей.
ВОНИ НАМАГАЮТЬСЯ ЗАВЕРБУВАТИ ЙОГО.
Коли я дістаюсь машини, мої пальці нагадують бурульки, а з рота вириваються маленькі хмаринки пари.
Метт був би не першим кандидатом. Цього року росіяни поводяться значно агресивніше, ніж будь-коли. Все почалося з Марти. Якась жінка зі східноєвропейським акцентом потоваришувала з нею в тренажерному залі. Вони кілька разів випивали в ресторані «О’Нейлс». Невдовзі жінка почала допитуватися, чи не хоче Марта продовжити їхню «дружбу» докладнішим обговоренням роботи. Марта відмовилась і відтоді не бачила її.
Наступним став Трей. Тоді він ще приховував свою орієнтацію й свої стосунки з «сусідом по кімнаті» Себастьяном, з яким виконував усі професійні завдання. Одного дня я побачила, як він – блідий і вкрай переляканий – мчить до Служби безпеки. Згодом до мене долетіли чутки, що росіяни намагалися шантажувати Трея, надіславши компрометуючі пікантні світлини й пригрозивши передати їх його батькам, якщо він не погодиться на зустріч.
Доречно припустити, що росіяни знають, хто я. Їм зовсім не складно дізнатися все про Метта й визначити наші вразливі місця.
Я вмикаю запалення, і моя «Тойота Королла» видає звичний глухий звук.
– Нужбо, вперед, – шепочу я, вдруге повертаючи ключ у замку.
Двигун оживає. Кілька секунд по тому з вентилятора виривається потік крижаного повітря. Нахилившись, я повертаю коліщатко до максимальної температури. Розтираю руки й ставлю машину на задню передачу. Я мала би краще розігріти двигун, але часу немає. Мені завжди бракує часу.
«Королла» – машина Метта,
