переважають основні кольори спектру. Моя дочка вмостилась у віддаленому кутку, на яскраво-червоному дитячому диванчику. Вона гортає альбом у твердій палітурці, що лежить на її колінах. Здається, Елла тримається осторонь від своїх одногрупників. Вона одягнена в незнайомі мені пурпурові легінси. Я непевно пригадую, що Метт казав мені, ніби збирається купити їй новий одяг. Звісно, він це зробив. Вона виросла з усіх своїх речей.
Я прямую до неї, широко розкинувши руки й демонстративно усміхаючись. Вона підводить очі й насторожено дивиться на мене.
– Де татко?
Ці слова завдають мені болю, але я продовжую усміхатися.
– Татко повіз Калеба до лікаря. Сьогодні я прийшла за тобою.
Вона згортає книжку й ставить її на полицю.
– Гаразд.
– Можна тебе обійняти?
Я все ще простягаю до неї руки, хоча потроху починаю опускати їх. Вона з сумнівом дивиться на мене, але зрештою підходить. Я міцно обіймаю її, зариваючись лицем у її м’яке волосся.
– Мені прикро, що ти погано почуваєшся, сонечко.
– Усе добре, мамо.
Мамо? Мені перехоплює подих. Ще сьогодні вранці я була мамусею. Боже, прошу тебе, хай вона не припиняє називати мене мамусею. Особливо сьогодні.
Я дивлюсь їй у вічі й змушую себе посміхатися.
– Ходімо. Час забрати твого брата.
Елла залишається чекати мене на лавці, поки я йду за Чейзом. Сьогодні ця кімната для малюків пригнічує мене не менше, ніж сім років тому, коли я вперше привезла сюди Люка. Сповивальні столи, ряди колисок і високих стільців.
Чейз сидить на підлозі, коли я заходжу всередину. Одна з виховательок, наймолодша дівчина, підхоплює мого сина на руки, перш ніж я наближаюсь до них. Вона пригортає його до себе й цілує в щоку.
– Такий милий хлопчик, – каже вона.
Я відчуваю укол ревнощів, спостерігаючи за цією сценою. Ця жінка бачила його перші кроки. Саме в її розпростерті обійми він біг уперше в житті, поки я була на роботі. Вона поводиться з ним так природно, так невимушено. Нічого дивного. Вони цілими днями разом.
– Так, він милий, – кажу я, і ця фраза лунає якось натужно.
Я одягаю обох дітей у пухнасті светри й капелюхи (надворі панує незвичний для березня холод). Потім допомагаю їм улаштуватися на вузьких і жорстких сидіннях моєї «Королли». Найкращі й найзручніші сидіння містяться у нашому мініфургоні.
– Як пройшов твій ранок, сонечко? – питаю я, дивлячись на Еллу в дзеркало заднього огляду, щойно машина від’їжджає від стоянки.
Якусь мить вона мовчить.
– Я – єдина дівчинка, яка не пішла на йогу.
– Мені дуже прикро, – кажу я. Розумію недоречність цих слів, не встигнувши їх вимовити. Треба було сказати щось інше. Западає гнітюча тиша. Я тягнусь до стереосистеми й ставлю музику для дітей.
Трохи
