десятка. Вони забезпечували караванну торгівлю на Великому шовковому шляху, який починався у далекому Китаї і йшов у Европу.
■ Монети, карбовані в Англії, IX–XI ст.
Кожне (!) таке місто карбувало власні грошові знаки, і ось чому: торгівля всередині міських стін велася виключно в місцевій валюті. Приїжджі купці і покупці повинні були обмінювати своє золото і срібло на місцеві монетки, серед яких були навіть мідні. Можна сказати, що їм ще пощастило – на Сході замість золота монгольські чиновники взагалі видавали незрозумілі іноземцям паперові банкноти.
Свою монету карбувало і місто на теренах сучасного села Торговиця на Кіровоградщині – завдяки знахідкам тих монет, власне, і вдалося визначити його територію – близько квадратного кілометра, а також час загибелі – 1362 рік. Доходи від обміну і торгівлі були чималі – при розкопках на території міста знайдено залишки водогону з керамічних труб, а на березі річки Синюха – залишки приватної (!) лазні-хамаму, побудованої з цегли.
Львівські купці, які вели торгівлю з мешканцями ординських міст, досить швидко призвичаїлися до особливостей місцевого монетного обігу. Власне, і сам Львів до певного часу теоретично перебував під юрисдикцією Орди (наслідки Батиєвої навали). Коли влада над містом і Руським королівством перейшла спочатку до польської корони, а потім – угорської, а потім знову до польської, у місті карбували не лише звичне для середньовічної Європи срібло, але й мідну монету, яка відповідала ординським пулам. Прибутки від карбування мідяків сягали 15 та більше відсотків, і воно припинилося лише із занепадом східної (у тодішньому її розумінні) торгівлі, викликаної негараздами в Орді.
■ Срібні акче ханів із династії Ґераїв. Крим, XV – початок XVI ст.
Свою монету, щоправда, недовго карбували також і київські князі з династії Ольгердовичів. Між іншим, оскільки у літописах про це нема ані слова, то дізналися про цей факт лише наприкінці ХІХ ст., коли 1873 р. біля села Гвоздове (нині Васильківський р-н Київської обл.) було знайдено скарб. Разом із срібними зливками-гривнями (сім цілих і кілька «рубаних») у ньому були срібні монети. Серед них шість визначені, як «джучидські», карбовані між 1330—1364 рр. у ординських містах. Були там також і дві срібні монети, з яких власне почалася історія відкриття та досліджень власного карбування нової династії київських князів. Ім’я її родоначальника, Володимир – звучить символічно. Новий правитель Києва (з 1362 рр.), як було заведено у ті часи, став карбувати власну монету. Так через три століття після карбування златників та срібляників святого Володимира у Києві знову з’явилася власна «валюта».
Виготовлення її велося за технологіями, запозиченими з арсеналу ординських майстрів. Заготовки виготовляли зі срібного дроту (у Європі того часу їх вирізали з листа металу). Карбування вели різьбленими штемпелями, спочатку з двох боків, проте з часом для внутрішнього обігу почали виробляти однобічні брактеати. На одній стороні було зображено тамгу або «княжий знак», на другій – легенду з іменем князя кирилицею. Тамга
