– Трус. – Батько, Дорош та струмент. – Коло верби. – «Суд Божий». – Відьма. – На греблі. – Рибалки з Бабаїв. – Серед ночі на річціДругого дня горожани були дуже здивовані з того, що ворота города з наказу воєводиного зачинені, і вартові нікого не пускають ні з города, ні в город. Ще більше здивувалися козаки та міщани, коли почалися труси. Але все було марно, втікачів не знайшли. Усе це здавалося якимсь чудом.
Коли піддячий вранці прислав стрільця до дячка по ключі від в’язниці, дячиха віддала ключі ще тоді, як дячок спав. Микита ледве не впав, коли, відчинивши двері до комори з наказу піддячого, побачив порожні колодки. Він довго протирав очі і думав, що це йому ввижається, бо голова тріщала з похмілля, як ніколи. Він нахилився і навіть помацав руками землю й солому коло колодок. Але не було ніякого сумніву – в’язні зникли!
– Нєту! – вирячивши від здивування п’яні очі, сказав Микита, виглядаючи з дверей.
– Кого нєту? – нетерпляче спитав піддячий.
– Воров нєтуті. Казака і холопа!
– Протрі зєнькі лучше. Спяна нє відіш?
Піддячий відштовхнув Микиту так, що той стукнувся головою об двері, і зайшов у комору. В’язнів не було!
– Ей, Гвоздьов! – закричав піддячий, вибігаючи з хати, – рас-порядісь, чтоб нікого нє випускалі із города, да пошлі к воєводє сказать, что казак і холоп убєжалі!
Старший зі стрілецької ватаги, що мав вести козака холопа до Білгорода, здивовано глянув на піддячого, а той вирячився:.
– Что буркаламі пяліш? Бєгі, дєлай, что говорю. Убєглі холоп с запорожцем!
– Ти, сукін син, провороніл казака! – злісно обернувся піддячий до Микити.
– А я тут прі чьом? Замок целий. Сам же отобрал у мєня ключі і отдал Сємьоничу. Мойо дєло сторона…
– Да ти-то тут бил? Нє відал нічєго, нє слихал?
– Нє відал і нє слихал. Да, может бить, оні подкоп сдєлалі?
Піддячий широко відчинив двері з’їжжої й комори, щоб було світліше, і почав оглядати комору, але підкопу не було. Піддячий вийшов з хати й обійшов круг з’їжжої, але й там не було ніяких слідів підкопу.
– Поді, позові Сємьонича в Приказ, – сказав він Микиті, – а с тобою я єщьо поговорю, сволочь!
– Я тут ні прі чьом.
Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:
– Вставай, пяніца, – закричала дячиха, дізнавшись від Микити, що скоїлося, – пропіл, окаянний, воров! Будєш знать, как пянство-вать, когда воєвода вєліт вздьорнуть тєбя на дибу!
– Мрр… – пробубонів дячок, – отстань!
– Ти на нєго водіцей плєсні! – порадив Микита, він на власному досвіді знав силу цього засобу.
Коли дячок прочухався нарешті і зрозумів, у чому справа, волосся стало йому дуба від жаху, а голова стала чиста, як вода з бєлгородської криниці, наче він і не пив учора нічого.
– Что ти говоріш? А ключі?
– Да ключі у тєбя на поясе билі. Я іх сєгодня отдала стрєльцу.
– Вєрно, – сказав Микита, –
